І перераховував все, про що питався; а питався про все. При цьому боязко оглядався навколо себе, та говорити не припиняв. «Ця його балакучість і привела його сюди», — думав фра Петар мовчки, слухаючи вже лише впівуха втомливу і гарячкову розповідь цього чудного чоловіка, як той раптом згадав ім’я Чаміла-ефенді.
— Учора я бачив, що він влаштувався біля вас, біля порядних людей. Але тепер йому дали кімнату в так званій білій вежі, там біля брами, де сплять наглядачі й чиновники і де поважні арештанти мають окремі камери й особливу їжу. І це, запевняю вас, страшно! Адже такий чоловік між тих…
Фра Петар насторожився.
— Ви знаєте того… Чаміла-ефенді?
— Я? Та як не знаю! Вас не знаю, вибачайте, ми опинилися, от… Не знаю вас, але бачу, що ви людина честі й порядку, а для мене це… Вас ні, але його, його так. На вигляд — дуже добре. Його знає вся Смирна. У Смирні все знають.
Уже протягом першого дня фра Петар багато дізнався про молодого турчина і його родину, а також і про те, що привело його в ці дивні стіни. Зрозуміло, що дізнався так, як можна було від цього Хаїма — а так звався чоловік із Смирни — дізнатися. Все перемішане й недоладне, дещо пропущене, а дещо знову втретє повторене, строкате, живе, не завжди зрозуміле, але з безліччю усіляких подробиць. Бо цей чоловік, який мав потребу говорити, ніколи не міг говорити тільки про одне. Він кілька разів зупинявся, замислювався, збентежено морщився, наче його й самого це мучить і ніби він розуміє, як це негарно, що він про всіх усе і всюди говорить, але його потреба розповідати про чужі життя, особливо про життя тих, чиє суспільне становище вище або доля винятковіша, була сильнішою за нього.
Він був одним із тих, хто все життя провадить безглузду й наперед програну суперечку з людьми й громадою, з якої походить. У своїй пристрасті все сказати й пояснити, викрити всі людські вади й злодіяння, лихих знеславити, а добрим віддати пошанівок, він ішов значно далі від того, що звичайна, здорова людина може бачити й знати. Про сцени, що відбулися між двома людьми, без свідків, він знав розповісти до неймовірних подробиць і деталей. І не лише описував людей, про яких розповідав, а й залазив у їхні думки й бажання, до того ж частенько в такі, про які вони й не підозрювали, але він їх відкривав. Він говорив із них і за них. А був у нього чудний дар зовсім малою зміною голосу імітувати голос людини, про яку розповідав, і бути то вельможею, то жебраком, то грецькою красунею; майже непомітними порухами тіла чи лише м’язів обличчя він міг повністю відтворити ходу й поставу якоїсь людини, поводження тварини чи навіть вигляд неживих предметів.
У цей спосіб Хаїм багато й охоче розповідав про великі й заможні єврейські, грецькі й турецькі родини із Смирни, завжди зупиняючись на важливих подіях і важких ситуаціях. І кожна така розповідь завершувалася дивакуватими вигуками «Е? А!», що мало означати приблизно таке: «Ет, які є люди! А що моє вбоге життя й моя ситуація супроти них і їхніх заплутаних доль!».
А тут, де закінчувалася одна, розпочиналася друга розповідь. Кінця-краю не було.
(Ми завжди більше або менше схильні засуджувати тих, що багато говорить, особливо про речі, що їх не стосуються безпосередньо, навіть зі зневагою говоримо про таких людей як про пліткарів і нудних базік. І при цьому не думаємо, що ця людська, наскільки ж людська і наскільки розповсюджена вада, має й свої добрі сторони. Бо що б ми знали про чужі душі й думки, про інших людей, а разом із цим і про себе, про інші суспільні прошарки й краї, яких ми ніколи не бачили й ніколи не матимемо нагоди побачити, якби не було таких людей, що мають потребу усно чи письмово розказати про почуте й побачене, як і про те, що вони у зв’язку з цим пережили чи думали? Мало, вкрай мало. А що їхні розповіді недосконалі, забарвлені особистими пристрастями й інтересами, чи принаймні неточні, то ми для цього маємо розум і досвід, можемо їх просіювати й порівнювати одні з одними, приймати й відкидати, частково або ж цілком. Отак дещо з людської правди завжди залишиться тим, що їх терпляче слухають або читають).
Так собі думав фра Петар, слухаючи розлогу й витіювату Хаїмову розповідь «про Чаміла-ефенді і його долю», яку ще сильніше уповільнювала дивна Хаїмова настороженість. Бо, попри всю свою жвавість і нездоланну потребу говорити, він час від часу стишував голос до нерозбірливості і кидав пильні погляди довкола себе — як людина, котру давно переслідують і яка всіх підозрює.