На одній терасі, де десяток іменитих молодиків пили й курили разом із такою ж кількістю вільних дівчат із пристані, хтось згадав Чаміла, його нещасну любов і дивний спосіб життя. Один із його друзів сказав, що Чаміл до деталей вивчає час Баязида ІІ, особливо життя Джем-султана, і саме через це їздив у Єгипет, на Родос, а тепер збирається ще й у Італію і Францію. Дівчата спитали, що це за султан Джем, а той хлопець пояснив їм, що це Баязидів брат і супротивник, який програв боротьбу за престол, утік на Родос і здався християнським лицарям. Після цього тодішні християнські володарі роками тримали його в ув’язненні, постійно використовуючи проти Османської імперії й законного султана Баязида. Десь там він і помер, а султан Баязид переніс тіло бідолашного брата-зрадника й поховав його у Бурсі, де й донині стоїть його тюрбе.
Тоді в розмову втрутився легковажний хлопець, один із тих, що через бурхливу фантазію і язик без кісток часто шкодять і собі, але ще частіше — іншим.
— Чаміл після свого нещасного кохання до красуні-грекині так само нещасно закохався в історію, яку вивчає. Він є потаємним Джемом. Так тримається й ставиться до всього навколо. І вже його колишні друзі в розмовах з насмішкою й співчуттям не називають інакше, крім як Джем-султаном.
Коли ось так згадується ім’я султана, а тим більше чвари чи боротьба при дворі султана, хай навіть у далекому минулому, це ніколи не залишається тут, у товаристві, в якому було згадане. Завжди знайдеться птаха, що полетить і донесе султану чи султановим людям про те, що вимовлено його ім’я, і хто його вимовив, і як це зробив. Так трапилося, що безневинна й потаємна Чамілова пристрасть через вуста одного йолопа і вуха одного донощика дійшла й до порога ізмірського валії, де натрапила на зовсім інший прийом і набула цілком іншого значення.
Валією ізмірського вілаєту був тоді один затятий і старанний чиновник, тупоголовий і хворобливо недовірливий чоловік, якому навіть уві сні ввижалися політичні відхилення, змови чи щось подібне.
(Але вся ця строгість і ревність у «політичних і державних справах» не заважали йому приймати щедрі хабарі від купців і кораблевласників. Через це ізмірський кадія й сказав про нього, що він людина з короткою пам’яттю й довгими руками).
Першим, про що подумав валія, слухаючи донос на Чаміла, і чого в юнака й на гадці не було, був той факт, що і теперішній султан має брата, якого проголосив недоумкуватим і якого тримає в ув’язненні. Це річ загальновідома, хоча про неї ніхто і ніколи не говорить. Цей збіг занепокоїв його. А коли якраз у ті дні через якісь заворушення й виступи в європейській частині Туреччини всім валіям із Царгорода вислано суворого циркулярного листа, в якому владу у всій країні спонукали й закликали уважніше придивитися до численних підбурювачів і агітаторів, що непрохано втручаються у державні справи і насмілюються навіть паплюжити ім’я султана, валія, як і кожен інший нечистий на руку чиновник, відчув себе особисто загроженим. Йому здавалося очевидним, що цей заклик може стосуватися тільки його вілаєту, а оскільки у вілаєті немає жодного такого «випадку», тоді лише Чаміл і є «випадком».
Однієї ночі поліція оточила Чаміловий дім, проведено обшук. Забрали всі книги й рукописи, а його самого взяли під домашній арешт у власному домі.
Коли валія побачив купу книг, та ще й різними мовами, і чимало рукописів та заміток, він так перелякався й розлютився, що вирішив на власну відповідальність арештувати їх власника й відправити його разом із книгами й паперами в Царгород. Він сам собі не міг пояснити, чому книги, особливо іноземні і в такій кількості, викликають у нього таку ненависть і такий гнів. Але ненависть і гнів не шукали пояснення, а взаємно посилювалися і взаємно дужчали. Валія був упевнений, що не помилився і вдарив у правильне місце.
Звістка про арешт Тахір-пашиного сина збентежила багатьох поважних людей, особливо з мусульманської релігійної верхівки. Сам кадія, вчений, літній чоловік і друг Тахір-паші, особисто пішов до валії. Розказав йому всю історію Чаміла. Що той не має пороків, а своїм способом життя може служити як приклад порядного хлопця й правовірного мусульманина, що через нещасливе кохання запав у відчай і меланхолію, весь присвятив себе науці й книгам, і якщо в цьому він, може, й передав куті меду, то на це слід дивитися передусім як на хворобу, а не як на підозрілу й лиху справу, тож він заслуговує уваги й співчуття, а не вигнання й кари. Уся ця справа, вочевидь, є одним великим непорозумінням. Те, чим він займається, — історія, наука, а від науки не може бути шкоди. Та все це розбивалося об глупство і недовіру цього чиновника.
— Я не збираюся, ефенді, ламати над цим голову. Я історії, чи як воно там називається, не знаю. І краще було б, здається мені, якби й він її не знав, якби не допитувався, що там, де й коли і який султан робив, а краще б слухав, що цей теперішній наказує.