— Атож, — засміявсь адвокат і від сміху закашлявся, а відкашлявшись, потім сміявся знову. — Хіба ви не помітили, яка вона настирлива? — запитав він і ляснув К. по руці, якою той з неуважності зіперся на тумбочку, а тепер хутко прибрав її. — Не дуже цим переймайтеся, — порадив адвокат, бо К. і далі мовчав, — так буде краще. А мені, певне, треба ще й вибачитись перед вами. В Лені є одна особливість, яку я, зрештою, давно вже простив їй і про яку я б і не згадував, якби ви тепер не замкнули двері. Цю особливість я мав би пояснити принаймні вам, але ви дивитесь на мене так приголомшено, що я одразу й поясню; вона полягає в тому, що більшість звинувачених видаються Лені гарненькими. Вона чіпляється геть до всіх, любить усіх, але, здається, всі вони також її люблять; аби часом розважити мене, вона, як я дозволю, розповідає мені про них. Я цьому всьому навіть не дуже дивуюсь, хоча ви, мабуть, просто вражені. Коли дивитись як слід, звинувачені часто і справді дуже гарні. Це, хай там як, якийсь дивовижний і певною мірою суто природний феномен. Не слід, звичайно, гадати, ніби внаслідок звинувачення зовнішність звинуваченого набуває виразних, конкретно визначених змін. Тут не так, як в інших судових справах: адже людина здебільшого не міняє свого способу життя і процес, коли є добрий адвокат, що захищатиме, не заважає їй. А проте ті, хто вже має досвід, спроможні серед велелюдної юрби розпізнати звинувачених — усіх до одного. «Як саме?» — запитаєте ви. Моя відповідь не задовольнить вас. Звинувачені просто найгарніші. Проте не злочин надає їм краси: адже — я мушу принаймні говорити як адвокат — не всі з них винні, і не заслужене покарання робить їх гарними, бо карають не кожного, — краси їм надають тільки оті величні процеси, з якими вони пов’язані. А втім, і серед гарних трапляються ще й напрочуд гарні. Проте гарні всі, навіть Блок, цей злиденний хробак.
Коли адвокат скінчив мову, К. уже остаточно оговтався і навіть покивував головою, слухаючи останні слова, бо й цього разу підтвердилася його давня думка: якимись загальними теревенями, нітрохи не пов’язаними зі справою, адвокат щоразу намагався відвернути його увагу від головного питання: що, власне, він зробив задля свого клієнта. Адвокат, щоправда, помітив, що К. цього разу опирається йому дужче, ніж завжди, і через те замовк, даючи змогу говорити К., а що той мовчав, запитав сам:
— Ви сьогодні прийшли до мене з якимсь певним наміром?
— Так, — відповів К. і трохи затулив рукою свічку, щоб краще бачити адвоката, — я хочу вам сказати, що надалі я відмовляюсь від ваших послуг як адвоката.
— Чи я правильно зрозумів вас? — сполошився адвокат, наполовину підводячись у ліжку й зіпершись рукою на подушку.
— Моя постанова остаточна, — підтвердив К., що випроставсь на стільці й був, здається, готовий до всяких несподіванок.
— Що ж, цей план теж можна обговорити, — мовив перегодом адвокат.
— Це вже не план, — наполягав К.
— Може, й так, — погодивсь адвокат, — але нам краще не квапитись. — Він ужив займенника «нам», немов не мав наміру відпускати К. і хотів, якщо вже не можна бути юридичним представником, залишитись принаймні дорадником.
— А я й не кваплюся, — заперечив К., поволі підводячись і стаючи позаду свого стільця, — я все добре обміркував, хіба, може, трохи забарився. Вороття вже нема.
— Тоді дозвольте мені сказати лише кілька слів, — попросив адвокат, відгортаючи перину й сідаючи на край ліжка. Його голі, вкриті сивим волоссям ноги тремтіли від холоду. Він попросив К. принести йому з канапи ковдру.
К. приніс і сказав:
— Ви даремно переохолоджуєтесь.
— Причина досить поважна, — сказав адвокат, закутуючи тулуб у перину й накриваючи ноги ковдрою. — Ваш дядько — мій друг, та й ви, щиро признаюся, з часом теж полюбилися мені. Чого б я тут мав соромитись? — Ці зворушливі слова старого чоловіка були дуже прикрі для К., бо примушували його докладно все пояснити, а пояснень йому хотілось уникнути, крім того, як він сам собі признавався, вони спантеличували його, хоча, зрештою, ніколи б не спонукали відмовитись від уже ухваленого наміру.
— Я дякую вам за ваші дружні почуття, — промовив він, — й визнаю, що ви скількимога переймались моєю справою, робили все, що, по-вашому, мало прислужитися мені. Але останнім часом я все-таки дійшов думки, що ваших зусиль не досить. Я, звичайно, ніколи не намагався переконати й прихилити до своїх поглядів вас, такого літнього й досвідченого чоловіка, а якщо коли-небудь мимоволі я й прагнув таке вчинити, то вибачте мені: адже справа, як ви самі сказали, досить поважна, і я переконаний у необхідності докладати до процесу куди більших зусиль, ніж досі.
— Я розумію вас, — промовив адвокат, — ви нетерплячі.
