— Ти хибно розумієш ситуацію, — заперечив священик. — Вирок не оголошують одразу, процес мало-помалу обертається на вирок.

— Так ось воно що, — опустив голову К.

— Що ти робитимеш далі задля своєї справи? — запитав священик.

— Ще пошукаю допомоги, — відповів К., піднімаючи голову, щоб побачити реакцію священика на цю відповідь. — Ще є певні можливості, якими я поки що не скористався.

— Ти шукав забагато чужої допомоги, — невдоволено буркнув священик, — надто в жінок. Хіба ти не помітив, що то не справжня допомога?

— Признаюсь, що іноді й навіть досить часто твої слова слушні, — відповів К. — але не завжди. Жінки мають велику владу. Якби кількох знайомих мені жінок я спонукав спільно працювати задля мене, я б неодмінно втри­мав­ся. Надто за цього правосуддя, де кожен уганяє за жін­ками. Покажи слідчому жінку десь удалині, і він пережене, аби не спізнитись, і суддів, і звинувачених. — Священик схилився головою на парапет, тепер, здається, дашок кафедри вже гнітив його. Але що там за негода така надворі? Бо вже й не похмурий день, а глупа ніч. Жоден вітраж величезних шибок не світиться, на темних стінах де-не-де проступають тільки світліші плями. І саме тепер церковний служка став одна за одною гасити свічки на голов­ному вівтарі.

— Ти сердишся на мене? — запитав К. священика. — Ти, напевне, не знаєш, якому правосуддю ти служиш? — Відповіді не було. — Це тільки мій власний досвід, — говорив далі К., але нагорі знов мовчали. — Я не хотів тебе образити, — знов озвався К. Аж тут священик як не крик­не згори на нього:

— Невже ти не можеш подивитись на два кроки далі? — Кричав він гнівно, але водночас немов усупереч власній волі, нерозважливо, налякавшись того, що бачив сам.

Після цього обидва довго мовчали. Звісно, серед пітьми, що панувала внизу, священик не міг як слід роздивитись К., тим часом К. виразно бачив його у світлі невелич­кої лампи. Чому священик не зійде вниз? Адже він не читає казані, тільки розповідає К. про те, що, як добре обміркувати, мабуть, більше нашкодить йому, ніж допоможе. Проте К. здавалося, ніби в священика безперечно добрі наміри, отже, ще є можливість, що він, зійшовши вниз, стане на його бік, ще є можливість, що він дасть йому найголовнішу й цілком прийнятну пораду, яка, либонь, підкаже йому не те, як можна вплинути на процес, а скорше як позбутися його, обминути, як можна жити без процесу. Певне, така можливість ще є, останнім часом К. не раз думав про неї. Та якщо священик знає про цю можливість, він, напевне, коли його попросити, розповість про неї, дарма що сам належить до правосуддя і дарма що він, коли К. напався на правосуддя, був змушений згнітити свою лагідну натуру й навіть нагримати на К.

— Ти не зійдеш донизу? — запитав К. — Таж проповіді не буде, йди до мене.

— Тепер я вже можу зійти, — мовив священик, що, певне, вже покаявся за свій крик. Знімаючи лампу з гачка, він додав: — Спершу я мусив розмовляти з тобою здалеку. Я такий, що на мене легко вплинути, і тоді я забуваю про свою службу.

К. чекав священика внизу коло сходів. Іще спускаючись, священик уже простяг йому руку.

— Ти маєш для мене трохи часу? — запитав К.

— Скільки завгодно, — відповів священик і дав К. лам­пу, щоб той ніс її. — Навіть зблизька постать священика не втрачала певної величі.

— Ти дуже приязний до мене, — мовив К., тепер вони обидва походжали туди-сюди по темному бічному нефу. — Ти виняток з-поміж усіх, хто належить до правосуддя. Я то­бі довіряю більше, ніж будь-кому з них, хоч знаю я їх уже багатенько. З тобою я можу розмовляти відверто.

— Не помилися, — застеріг священик.

— Чого б я мав помилятися? — здивувався К.

Перейти на страницу:

Поиск

Похожие книги