— Обґрунтування, — відповів священик, — полягає в простодушності сторожа. Адже сказано, що внутрішнього устрою правосуддя він не знає, знає тільки дорогу перед брамою, по якій змушений довіку походжати. Його уявлення про той внутрішній устрій уважатимуть за дитячі, крім того, можна припустити, що він сам боїться того, чим хоче налякати чоловіка. Так, він боїться ще дужче, ніж чоловік, бо той нічого так не хоче, як зайти, навіть уже почувши про страшних внутрішніх сторожів, натомість сам сторож заходити не хоче, принаймні ми про це нічого не знаємо. Інші, щоправда, кажуть, що він уже мав бути всередині, бо ж колись його наймали на службу правосуддю, а те могло діятись десь усередині. На це можна відповісти, що його могли поставити сторожем, просто гукнувши з брами, і що принаймні дуже далеко всередину сторожеві заходити не можна, бо вже на третього охоронця йому несила дивитись. До того ж не сказано, що за багато років він, крім про охоронців, іще щось розповідав про внутрішній устрій. Це могло бути й заборонене, але й заборони він теж не згадував. Отже, тут можна виснувати, що про форму та значення внутрішнього устрою сторож нічогісінько не знає і тому він одурений. Але він одурений ще й щодо селянина: сторож йому підпорядкований і навіть не здогадується про це. Те, що він трактує того чоловіка як підлеглого, видно з багатьох обставин, про які ти ще, певне, не забув. Але те, що насправді сторож підпорядкований йому, проступає, на мою думку, з не меншою виразністю. Насамперед слід згадати, що людина вільна завжди вища від людини залежної. Так-от, цей чоловік фактично вільний, він може піти куди завгодно, йому заборонено тільки доступ до правосуддя, до того ж забороняє лиш одна людина — сторож. Якщо ж він сідає на стільчик біля брами і сидить на ньому все життя, то робить це з власної волі, в розповіді нічого не сказано про примус. Натомість сторож прив’язаний службою до свого посту, йому не можна нікуди відходити, за всіма ознаками йому не можна заходити й усередину, навіть якби він захотів. Крім того, хоч він нібито служить правосуддю, він служить лише цій брамі, і то тільки задля чоловіка, котрому вона призначена. Навіть із цієї причини сторож підпорядкований йому. Отже, можна припустити, що протягом багатьох років, усі свої зрілі літа, сторож прослужив певною мірою марно, бо ж сказано, що прийшов чоловік, тобто людина зрілого віку, тобто й сторож має чекати до зрілих літ, перше ніж виконає свій обов’язок, і то чекати так довго, скільки заманеться чоловікові, що приходить із власної волі. Навіть кінець служби визначений смертю чоловіка, сторож, отже, підпорядкований йому аж до його смерті. І знову слід наголосити, що сторож про це все, здається, нічогісінько не знає. І не слід добачати в тому чогось незвичайного, бо згідно з однією думкою сторожа одурено ще раз, і то набагато страшніше, тут уже йдеться про його службу. Адже наостанок він каже перед брамою: «Тепер я її зачиняю», але на початку сказано, що брама правосуддя стоїть, як завжди, відчинена; як завжди, отже, незалежно від тривалості життя чоловіка, котрому вона призначена, тобто сторож не міг би зачинити її. А далі думки вже розходяться: може, сторож своїм повідомленням, що зачинить браму, просто наголосив на своєму службовому обов’язку, а може, хотів завдати чоловікові перед смертю ще більшого каяття та смутку. Але чимало людей погоджуються на тому, що він не міг зачинити браму. Ще дехто гадає, ніби сторож, принаймні наприкінці, навіть знав набагато менше за чоловіка, бо той бачив сяєво, яке линуло з брами правосуддя, тим часом сторож, що, звичайно, стояв плечима до брами, жодним словом не виказав, що помітив якісь зміни.
— Добре обґрунтовано, — похвалив К., півголосом повторюючи для себе окремі місця зі священикових пояснень. — Добре обґрунтовано, і я теж тепер вірю, що сторожа одурено. Проте від своєї попередньої думки я не відступаю, почасти моя і ваша думки не суперечать одна одній. Я сказав, що чоловік був одурений. Якщо сторож усе бачив ясно, тоді в цьому можна засумніватись, та якщо сторож одурений, його одуреність неминуче передається й чоловікові. В такому разі сторож нікого не дурить, але такий простодушний, що його негайно треба прогнати зі служби. І все-таки слід зазначити, що одуреність, у якій перебуває сторож, йому нітрохи не вадить, натомість чоловікові завдає в тисячу разів більше зла.
— Але тут є й протилежна думка, — обізвався священик. — Дехто стверджує, ніби ця розповідь нікому не дає права судити про сторожа. Як здається і нам самим, він усе-таки слуга правосуддя, отже, належить до правосуддя і через те неприступний людському судові. Крім того, аж ніяк не можна вважати, ніби сторож підпорядкований чоловікові. Бути завдяки своїй службі прив’язаним тільки до брами правосуддя означає незмірно більше, ніж тішитися волею на світі. Коли чоловік уперше підступив до брами, сторож уже стояв там. Отже, саме правосуддя поставило його на службу, і сумніватись у сторожовій гідності означає сумніватись у правосудді.
