— З цією думкою я не погоджуюсь, — похитав головою K., — бо як пристати на неї, доведеться вважати за істину те все, що казав сторож. Але ж ти сам докладно обґрунтував, що це неможлива річ.
— Ні, — заперечив священик, — не конче вважати за істину геть усе, слід лише визнати, що воно необхідне.
— Невесела думка, — зітхнув K. — Брехня стає основою світового ладу.
К. сформулював прикінцевий висновок, але ще не дійшов остаточної думки. К. надто знесилився і не спромігся добачити всіх наслідків, пов’язаних із цією розповіддю, крім того, незвичні міркування, до яких вона спонукала його, розважання про речі, що не мають реального буття, годилося б обговорювати десь у гурті судовиків, а не йому самому зі священиком. Простенька розповідь збентежила його, він прагнув відкараскатись від неї, а священик, що тепер виявляв велику чулість, стерпів і мовчки вислухав зауваження К., хоч вони, звичайно, не узгоджувались із його власною думкою.
Якийсь час обидва йшли мовчки, і К. мало не горнувся до священика, навіть не усвідомлюючи, де він. Лампа в його руці давно погасла. Одного разу просто перед ним блиснула срібна статуя святого, вкритого, правда, лише якоюсь подобою срібла, і одразу знову пощезла в пітьмі. Щоб не залежати цілковито від священика, К. запитав його:
— Ми тепер уже десь біля головного входу?
— Ні, — відповів священик, — ми вже далеко відійшли від нього. Ти йдеш далі чи ні?
Хоча К. саме цієї миті про те не думав, він зразу відповів:
— Авжеж, я мушу йти далі. Я прокурист банку, на мене чекають люди, я прийшов сюди тільки на те, щоб показати собор одному нашому іноземному партнерові.
— Що ж, — мовив священик, простягаючи руку К., — тоді йди.
— Але я не можу сам зорієнтуватись у пітьмі, — поскаржився К.
— Іди ліворуч до стіни, — підказав священик, — потім уздовж стіни, не відступаючи від неї, і ти знайдеш вихід. — Священик відійшов лише на кілька кроків, але К. щосили гукнув його:
— Благаю, зачекай!
— Я чекаю, — відказав священик.
— Ти більш нічого не хочеш від мене? — запитав К.
— Ні.
— Раніше ти був такий приязний зі мною, — мовив К., — усе мені пояснював, а тепер покидаєш мене, ніби вже збайдужів до мене.
— Ти мусиш іти далі, — наполягав священик.
— Що ж, дивися тоді сам, — зітхнув К.
— Це ти подивися спершу, хто я, — сказав священик.
— Ти тюремний капелан, — мовив К. і підступив до священика, йому, зрештою, не так уже й треба відразу повертатися до банку, як він уявляв собі, можна й тут залишитися.
— Я належу до правосуддя, — признався священик. — З якої речі мені чогось хотіти від тебе? Правосуддя не хоче від тебе нічого. Воно прийме тебе, коли ти прийдеш, і відпустить, коли ти підеш.
Увечері напередодні тридцять першого дня народження K. — було близько дев’ятої години, пора, коли на вулицях уже запановує тиша, — до його помешкання зайшли два добродії. Бліді й гладкі, вони були в сюртуках та циліндрах, що їх, здається, і з голови ніколи не знімали. Після невеличких формальностей біля дверей квартири, пов’язаних із тим, що прибульці приходили вперше, вони повторили ті самі формальності, щоправда, в значно більшому обсязі, перед дверима К. А той, хоч йому й не повідомили про їхній прихід, сидів, теж вбраний у чорне, на стільці поблизу дверей і повільно натягав нові, дуже вузькі в пальцях рукавички, увесь його вигляд свідчив, що він чекає гостей. К. одразу підвівся і з цікавістю приглядався до них.
— Отже, вас послали по мене? — запитав К. Чоловіки кивнули головами, кожен немов показав циліндром на свого напарника. К. подумав, що він чекав зовсім іншого візиту. Він підійшов до вікна і ще раз подивився на темну вулицю. Майже всі вікна на протилежному боці вулиці теж були темні, чимало вікон закривали штори. В одному освітленому вікні кількаповерхового будинку гралися за сіткою немовлятка й намагалися, ще невправні, зіпершись на рученята, перелізти зі свого місця. «По мене прислали старих другорядних акторів, — подумав К. і озирнувся, щоб іще раз пересвідчитись у тому. — Намагаються вколошкати мене якнайдешевшим способом». К. раптом обернувся й запитав:
— У якому театрі ви граєте?
— У театрі? — здивувався чоловік, у якого аж сіпнулись вуста, і повернувся до другого за порадою. Той другий поводився мов німий, що бореться зі своїм упертим організмом. «Вони не готові до запитань», — сказав собі К. і пішов надягати капелюха. Уже на порозі добродії хотіли взяти К. попід руки, але він сказав їм:
— Спершу ходімо на вулицю, я не хворий. — Одразу за дверима вони вчепились у нього так, як К. іще ніколи не ходив із жодною людиною. Вони підперли його ззаду плечима, проте рук назад не закрутили, а обплели їх своїми руками, затиснувши внизу долоні К. завченим, дуже вправним і невідпорним рухом. К. ішов поміж ними мов розіпнутий, і вони втрьох утворили таку єдність, що, якби кому заманулось когось убити, попадали б усі троє. То була єдність, яку можуть утворити тільки мертві.
