Був паркий літній день, коли Якоб і Марія знову відвідали табір. Янові було шість років. Він був вбраний у короткі білі полотняні штани і світлу сорочку. Це був худорлявий хлопчина з допитливим і трохи переляканим поглядом. У нього була Якобова постава і гарні, інтелігентні очі своєї матері. Незвичайно жвавий і допитливий, зараз він був мовчазний і притаєний, можливо, просто втомлений від подорожі. Але відколи автобус зупинився перед таборовим колом (то був спеціальний туристичний автобус однієї варшавської компанії, що його винайняла спілка колишніх в’язнів з нагоди відзначення річниці звільнення) і коли розпочалися промови і церемоніал, приховані сльози і голосні схлипування, Ян раптом онімів, аж Марія занепокоїлася. Не дочекавшись, поки завершиться церемоніал, а хор відспіває якихось тужливих пісень, серед яких була і Дівчина, яку я обожнюю, Марія потягнула дитину за руку і вийшла з натовпу. Використала мить, коли під’їхав автобус американських туристів і з голосним пібіканням заглушив побожну евокацію Дівчини, яку я обожнюю. Очі колишніх в’язнів табору залив туман докорів через неповагу до чужих страждань і чужих спогадів, а щоб сум’яття стало ще більшим, коли сиґнал автобуса затих, його замінив тріскотливий бас радіо. Якийсь чоловік співав хрипким голосом про те, як гарно жити: C’est si bon… Цього короткого і неприємного непорозуміння було досить, щоб вони втрьох непомітно вислизнули і пішли геть. Марія лиш тоді помітила: Ян тихо плакав. «Хіба мій малий не обіцяв, що буде героєм і не плакатиме?» — сказала Марія. Вона було навіть трохи пошкодувала, що взяли з собою дитину. Хоча вони й вирішили розказати Янові те, що б його не надто потрясло, тепер вона трохи розкаювалася через оті оповіді про табір, дарма що були м’які та прикрашені, мов якась казка. Хотіла витиснути на Яновому чолі тавро мучеництва і любові, те, яке Якоб і вона заробили своїми стражданнями. Але нагорода має дістатися Янові. І вона пишалася тією своєю місією: перенести на Яна радість тих, хто зі смерті і любові зміг витворити життя. Обдарувати його гіркою радістю страждання, яке він не відчув і ніколи не відчує на власній шкірі, страждання, що мусить жити в ньому як застереження, як радість; як обеліск.
У вітринах таборового музею були викладені торбинки та гаманці з людської шкіри. Made in Germany. Дублена людська шкіра, коли її добре висушити, схожа на пергамент. А неописаний, білий аркуш паперу, особливо пергаменту, дражнить людську уяву, бо кожна людина — митець і бажає залишити слід на землі. Можливо, цей факт призвів до того, що Übermensch на анонімній та ідеально білій людській шкірі зазначить свої ініціали і в такий спосіб освідчить свої мистецькі схильності. Ars et artibus, мистецтво і розвага, як проголошував ще старий Горацій, споконвіку було однією з посутнісних ознак кожного бодай трохи вартісного мистецького твору. А любов, як і завжди, — лише стимулятор. Тому не варто дивуватися, що Übermensch, у подобі якогось схильного до мистецтва есесівського офіцера, обрав саме дамську торбинку як предмет своєї зацікавленості. Подарувати якійсь дамі арійської крові ридикюль з людської шкіри — це означає чітко та наочно довести не лише власну могутність і мистецькі нахили, а й без особливих церемоній показати і довести дамі, що людське життя — вкрай ефемерна штука і людська шкіра не така вже й дорога і не така дорогоцінна, як це здається. А якщо на такій торбинці ще витиснути печать митця (отже, людини, якій не чужа метафізика) у вигляді рисунка чи акварелі якогось кітчевого та інфантильного вітрильника з напнутими вітрилами (символ вищих, метафізичних сил) чи якоїсь шаблонної лілії (символ невинності душі і тіла), то ефекту досягнуто повністю. Übermensch тріумфує в любові та мистецтві.
Дві американки з ластатими зморщеними лицями й обпаленою сонцем шкірою у великих крислатих солом’яних капелюхах і в смішних барвистих нейлонових платтях намагалися за допомогою словника відгадати неперекладені деталі про матраци, набиті жіночим волоссям. Різноколірні нюанси перемішаних кучерів, від світлого до рудого і темно-чорного, справляють таке ж тужливе враження, як і золоті корони знаменитих правительок і дів, коли опиняються в підвалі музею чи на місці розбою. Але головною рисою Übermensch є те, що він не сентиментальний і що метафізиці смерті здатен протиставити жорстку й потужну фізику життя; він уміє взяти від смерті майже стільки ж, скільки їй і дарує. Übermensch — це поруга смерті. Він із кісток виготовляє добриво, зі шкіри — торбинки, гаманці та абажури, з волосся — матраци і подушки. Смерті пожертвувано лише випар людського марнославства і ніщоти. «Я вчу вас жити!» — так казав Заратустра.
