Псалом 44 полностью

«У мене немає грошей, — сказала жінка. — Якщо залишитеся в мене працювати, відкриємо корчму… Якщо все не полетить під три чорти».

«Ні, — сказала вона. — Я не про це. Я б хотіла папір і перо. Чи олівець. Що-небудь. Написати чоловікові».

«Не прикидайтеся святенницею», — сказала жінка. Тоді подивилася на дитину: «Цій дитині немає і пів року».

«Три місяці», — сказала вона.

«От я й кажу, немає і пів року».

«Їй-богу, — сказала вона. — Він офіцер».

Жінка принесла якийсь старий засмальцьований шкільний зошит, списаний рахунками і всіяний кляксами чорнильної ручки. Трохи його погортала, поки знайшла чисту сторінку.

«Ось, — сказала. — Лиш не вдавайте з себе святенницю».

Вона взяла ручку і піднесла папір ближче до світла. Тоді сказала:

«Вибачте. Не можу зараз. Втомлена».

За два-три дні, коли жінка пройнялася до неї довірою і залишала її вдома саму (щоправда, замикала двері зовні), коли йшла до навколишніх сіл, щоб роздобути щось для хати, Марія написала Якобові листа:

Малому три місяці. Удень він спить у старому фотелі біля плити.

Коли пораюся на подвір'ї, його доглядає пані Шміт. Вона досі вважає, що Ян байстрючок. Тільки-но отримаєш листа, відпиши, щоб ми знали, чи ти живий.

Цю адресу я отримала від пані Шміт. Вона мені обіцяла роздобути адреси всіх збірних таборів.

Це був перший лист. За три місяці очікування вона подумала, що Якоб не отримав листа, бо надіслала його без марки. Тоді попросила пані Шміт позичити їй гроші на марки.

«Добре, добре, — сказала пані Шміт. — Дайте мені того листа, я наліплю марку… Лиш не вдавайте з себе святенницю».

«Він вам поверне їх, пані, — сказала вона. — Він лікар. Ми розсталися два місяці тому».

Це було за три місяці. У листі писалося:

Малому шість місяців. Любить їсти черствий хліб. Пані Шміт готує страви, а я подаю гостям. Іноді солдати дають шоколадку для Яна. Пані Шміт трохи розчарована. Не все так, як вона розраховувала.

Якобе, я чекаю на тебе. Ти навчив мене сподіватися.

У третьому листі коротко повідомила, що малому вісім місяців і, як їй здається, він дуже схожий на нього, на Якоба. Вже говорить, але ще не ходить. Він малий феномен. Лист адресовано спеціальному відділенню Червоного хреста і з’єднанням союзницьких військ.

Після чотирнадцяти днів гарячкового очікування вона отримала лаконічну відповідь:

Чекайте на мене. Їду. Любить вас

Якоб.

Поцілувала в щоку пані Шміт.

«Добре, добре, — сказала вона. — Ти все ще вдаєш святенницю».

«Ми не бачилися майже рік з половиною. Уявіть собі: вісімнадцять місяців!»

«Це дрібниці, — сказала пані Шміт. — Мій не пише вже чотири роки. А він не був поганим, повірте мені. Суботніми вечорами ми збиралися в походи. Вранці були на верхівці Гайнкорна. Тоді він розкривав рюкзак. Сьогодні, жінко, будь моїм гостем, казав він. Тоді відрізав два шматочки хліба і робив сендвічі. Потім наливав у склянки пиво з термоса. Спочатку в мою, потім у свою… Ось так, і я не вдаю святенницю».

Якоб уже третій місяць лежав в американській лікарні за кілька кілометрів від Берліна. Крім загальної виснаженості та неврозу шлунка, в нього була ще й відкрита фістула на лівому коліні. Рану отримав під час втечі з табору в Оранієнбурзі. Це було в листопаді. За два дні до повної евакуації табору. Все ще не міг їсти і частенько нишком вимінював шоколад на цигарки. Курив багато і приймав снодійні піґулки. Удень втуплювався у стелю і сварився з хворими, які шуміли та грали в преферанс.

«You’re a doctor?» — якось запитав його керівник лікарні. Це було в лютому. У четвертій по обіді, коли лікар Лео обходив хворих, Якоб навіть не помітив, як зайшла лікарська комісія. Лежав, випроставшись на своєму залізному ліжкові, мов на одрі. Дивився на високу білу стелю. Одна рука звисала з ліжка, наче мертвий привісок. Лише час від часу підносив до рота цигарку. Тоді на хвильку заплющував очі.

Лікар Лео повторив запитання.

«Так», — сказав Якоб якось відсторонено, не випускаючи цигарки. Його очі, затуманені сильними дозами морфію, все ще дивилися на облущену потиньковану стелю.

«Загасіть цигарку, — сказав лікар Лео строго. — Колеґа мав би вважати, щоб йому не робили таких зауважень».

Якоб загасив цигарку об підлогу, ледь повівши рукою.

«Звідки у вас цигарки?»

Якоб не відповідав.

«Звідки у вас цигарки?» — повторив лікар.

«До біса цигарки, — сказав він. — Дайте мені споюй. Як зміг, так і дістав».

«Я вам заборонив курити», — сказав лікар Лео.