Дитина все ще лежала під нею, та коли вона все зрозуміла і коли прийняла руку та звільнила дитя, воно знову заплакало клекітливим, гортанним голосом звільненої тварини, а здалеку їй відповів знавіснілий гавкіт собак і шалена гарматна канонада. Плакала ота мала тваринка в густій темряві ночі, голос її звивався, мов в’юнка рослина, мов стебельце химерної зеленої рослини, що проростає крізь отвори черепів, з-під попелу згарищ, з утроби трупів, а десь далеко їй відповідали гармата, що сповіщали страшну любов народів.
Коло баюристого шляху, який у тому місці розходився на два боки, Жана віднайшла зламаний вказівник. Це було третього дня після втечі, якщо не брати до уваги цю і ту першу ніч. Вони були за якихось п’ятсот кілометрів на північний захід від Берліна. Більшу частину шляху здолали на підводах разом з натовпами біженців. Жана хотіла добутися до Страсбурга. Марія ж шукала спосіб дістатися до Польщі і, за домовленістю, чекати там на Якоба.
«Потримай дитину», — сказала Жана і простягнула згорток Марії.
Був свіжий, туманний ранок. Жана збігла високим насипом і перекинула вказівник на спину, мов якийсь труп. Біля заболоченого стовпчика вказівника, тільки-но зрушеного зі свого лігвища, залишився темний фосилізований слід, наче спресована, влежана, зіпріла торішня трава. Марія тупцювала ногами на узбіччі дороги, вдивляючись у літери, прошиті кулями.
«Що там написано? — запитала. — Що там написано?»
Жана не відповідала. Сиділа на камені, схиливши голову, заціпеніло дивилася на продірявлений вказівник.
«Що там написано? — повторила Марія. — Обітри болото. Я нічого не бачу звідси. Знаєш, цей туман нагадує мені…»
Тоді Жана поворушилася і стала на коліна. Голова майже торкалася смугастого стовпчика. Руки звисали вздовж тіла, немов зайві та непотрібні.
«Що там написано? — запитала вона втретє. — Звідси нічого не видно».
Тоді Жана сказала ледь чутно, не підводячи голови:
«Байдуже, що тут написано. Байдуже. Я теж не бачу».
«Тоді продовжимо туди, ліворуч, — сказала вона. — Мені здається, що нам потрібно йти отуди, ліворуч. Ти теж так думаєш?»
Жана знову не відповідала. Лише тіло здригалося.
«Ти плачеш, Жано? Ти плачеш!» — сказала вона.
Тоді Жана рішуче сказала:
«Йди. Йди ліворуч. Думаю, що це дорога… Не знаю куди. Не знаю, як стояв вказівник. Але тобі потрібно піти отією, ліворуч».
«А ти, — запитала вона. — А ти?»
Тоді Жана повернула голову і підняла свою малу руку, що досі звисала, мов непотрібна. Марія подумала, що вона покаже праворуч. Чи кудись у туман, у поля. Але її рука, з трохи зігнутими пальцями, зупинилася на рівні очей, не торкаючись їх. Тоді вона сказала:
«З богом, Маріє!
Марія все ще стояла на узбіччі дороги. Не тямлячи себе, дивилася, як Жана здригається від плачу, лежачи долілиць. І раптом відчула, як очі застилає пелена і як дитина в руках стає олов’яно важкою… Тим самим рухом, яким хотіла спертися на Жанине плече, вона натомість сперлася на порожнечу і заточилася, повернулася і, в якомусь запаморочливому спалаху болю і снаги, побігла туманною дорогою ліворуч.
У передвечір’я, втомлена і виснажена, вона постукала у двері. Колись це була придорожня корчма. Тепер здавалося, що вона порожня і що важкі дубові двері вже давно не відчинялися.
«Хто там?» — озвався чоловічий голос зсередини.
Вона знову загрюкала кулаком.
«Що ви хотіли?» — запитав той самий голос, тепер уже трохи ближче.
«Прошу вас, відчиніть». Тоді додала: «Я з дитиною».
Двері повільно відчинилися.
«Біженка?» — запитала жінка. Вона здивувалася, коли в жіночому голосі впізнала отой темний баритон, який відповідав їй з-за дверей.
«Я можу допомагати вам у господарстві», — сказала вона. Потім додала: «Поки мій чоловік не повернеться з фронту».
«Гм, — сказала жінка. — Заходьте. І я чекаю на свого. Він в інтендатурі».
«Мій лікар», — сказала вона.
«Так, так, — сказала жінка з сумнівом. — Чую, що Німеччину побрали чорти. Що ви думаєте?»
«А ви?»
«Е, я думаю, — сказала жінка, — що це жиди все зіпсували. Мій чоловік казав, що вони винні у війні. І в усьому іншому».
«Так, — сказала вона, —
«Які цвяхи?»
«Коли розпинали Христа, — пояснила вона. — Так написано в Біблії».
«У Біблії такого немає», — сказала жінка.
«Тоді десь в іншому місці», — сказала вона.
«Ви протестантка?»
«Так, — сказала вона. — По мамі. Мій тато католик». Тоді додала: «…був. Загинув на Східному фронті… Його вбили жиди».
Жінка запалила блимкотливу керосинову лампу і поставила її на стіл. Потім принесла старе крісло та примостила біля плити.
«Покладіть дитину, — сказала вона. — Зараз я розпалю. Тоді поговоримо».
Потім принесла старі дубові двері і з шаленим грюканням почала рубати сокирою.
«Я рідко розпалюю вогонь, — сказала. — У мене немає дров, та й не хочу, щоб мене турбували, коли побачать дим. Так багато тих біженців і жидів. Все летить до дідька». Тоді раптом: «Ви голодні?»
«Ні, — сказала вона. — Я б лише попросила про одну послугу».