Рекурсія полностью

Оглушливий постріл дробовика на мить освітлює кімнату. Цього досить, щоб побачити, як Слейд зникає за дверима.

Баррі ступає навмання вперед, його сітківка ще не відійшла від спалаху дробовика, і темряву забарвлено в помаранчеві відтінки.

Світло навколишніх будівель просочується в коридор, і в мороці окреслюється дверний отвір.

Слух також відновився після пострілу. Баррі чує швидкі кроки коридором, що віддаляються.

Навряд чи Слейд встиг за лічені секунди темряви дістатися до револьвера, але Баррі в цьому не впевнений. Найімовірніше, що той очманіло несеться до найближчих сходів.

З дверного отвору чути шепіт Гелени:

— Ви його бачите?

— Ні. Лишайтеся на місці, поки я розберуся, що коїться.

Він пробігає повз вікна, за якими мокне мангеттенська ніч.

Десь на поверсі чути неголосне стукання, немов легенький барабанний дріб.

Повернувши за ріг, Баррі пірнає в непроникну темряву і, просуваючись до головного коридору, за щось чіпляється ногою.

Він нахиляється, торкається навпомацки — це закривавлена тканина Слейдової майки. Баррі нічого не бачить, але чує характерний сильний хрип, коли пробито легеню, і з неї виходить повітря, а ще приглушене булькання: Слейд захлинається власною кров’ю.

Холодний жах поймає Баррі. Тримаючись за стіну, він досягає перехрестя коридорів.

Якусь мить тишу порушують лише звуки Слейдової агонії.

Щось зі свистом проноситься біля самого носа Баррі та важко б’є в стіну за ним.

У спалахах глухих пострілів Баррі бачить перед ліфтами півтора десятка постатей — усі в повній викладці: у закритих шоломах, бронежилетах і з автоматами напоготів.

Баррі кидається назад за ріг із криком:

— Детектив Саттон, поліція Нью-Йорка! Двадцять четвертий відділок!

— Баррі?

Він упізнає цей голос.

— Ґвен?

— Баррі, що за хрінь тут відбувається? — Потім до тих, хто біля неї: — Я його знаю, спокійно!

— Що ти тут робиш? — запитує Баррі.

— Надійшло повідомлення, що в цій будівлі чути постріли. Якого милого ти тут?

— Послухай, Ґвен, негайно виведи своїх людей з готелю, і дай мені…

— Це не мої люди.

— Чиї ж вони?

— Наш дрон показує наявність теплового відбитку в одному з приміщень за вами, — лунає в коридорі чоловічий голос.

— Цей тип безпечний, — каже Баррі.

— Баррі, потрібно, щоб ти дав цим хлопцям робити свою справу, — гукає Ґвен.

— Хто вони такі? — кричить Баррі.

— Виходь до нас, тоді й побалакаємо. Я вас познайомлю. Бо народ через тебе конкретно нервує.

Баррі сподівається, що Гелена зорієнтувалася в ситуації та встигла втекти.

Йому конче потрібно виграти для неї час. Якщо вона дістанеться до своєї лабораторії в Ред-Гуку, то за чотири місяці закінчить крісло, повернеться в цей день і все виправить.

— Ґвен, ти не чуєш мене. Виведи всіх на паркінг і залиште готель. — Тоді він розвертається у бік лабораторії та щосили кричить: — Гелено, тікайте!

Тихий дзенькіт амуніції заповнив коридор: вони рухаються в його бік.

Баррі вискакує з-за рогу та стріляє у стелю.

У відповідь на поодинокий постріл — град куль, що розривають коридор навколо нього.

Ґвен верещить:

— Баррі, тобі що, жити набридло?

— Гелено, тікайте! Надвір, мерщій!

Щось котиться коридором, зупиняється за три кроки від Баррі. І перш ніж він встигає подумати, що це, сліпуче сяйво з оглушливим хрускотом розпанахує темряву, очі застує нестерпною білиною та димом, і приголомшений Баррі нічого не чує.

Коли в нього влучає перша куля, він не відчуває болю — тільки поштовх.

Потім знову і знову, кулі впинаються в бік, у ногу, в руку, і коли нарешті з’являється біль, він розуміє, що цього разу Гелена його не врятує.

Полон — дивнішого і не придумаєш.

Однокімнатна квартира неподалік від Саттон-плейс, простора, з високими стелями. З вікна розкішний вид на 59-ту вулицю та Іст-Ривер. Удалині видно Бруклін і Квінс.

Гелена не має доступу до телефону, інтернету чи іншого зв’язку з довкільним світом.

Чотири камери на стінах тримають під наглядом кожен квадратний дюйм квартири, їхні червоні індикатори горять над нею, навіть коли Гелена спить.

Її охоронці (подружня пара, він — Алонсо, вона — Джессіка) поводяться спокійно та статечно. Попервах це допомагало їй не дуже нервувати.

Першого дня вони сіли коло неї у вітальні й заявили:

— Ми розуміємо, у вас є запитання, але ставити їх потрібно не нам.

Однак Гелена все одно їх поставила:

— Що сталося з Баррі? Хто штурмував готель Слейда? Хто мене тут тримає?

Джессіка нахилилася до Гелени і вкрадливо пояснила:

— Ми просто охоронці, хоч і дорогі, домовились? От і все. Ми не знаємо, чому ви тут. І знати не хочемо, чому ви тут. Але якщо ви будете чемні, то й ми, й інші люди, які працюють з нами та яких ви ніколи не побачите, також будуть чемні.

Вони забезпечують Гелену їжею.