— Краще повідсуваймося до стін. Коли двері відчиняться, у нас буде важче влучити. Яка зброя була в Слейда?
— Пістолет. Сріблястий.
— У Чжи Уна?
— Біля термінала лежав пістолет, більше схожий на ваш.
Одна по одній загоряються кнопки, відзначаючи поверхи, повз які вони їдуть.
Дев’ятий.
Десятий.
Хвиля нудоти накриває Баррі — нерви. У роті відчувається присмак страху через дику кількість адреналіну, що викидається у кров.
Одинадцятий.
Дванадцятий.
Тринадцятий.
Його дивує, що Гелена має набагато спокійніший вигляд. Хоча, з іншого боку, якщо дивитися на ситуацію її очима, вона вже переживала цю сутичку.
— Дякую, що повернулися по мене, — каже він.
Чотирнадцятий.
— Знаєте, постарайтеся цього разу не загинути.
П’ятнадцятий.
Шістнадцятий.
— Ось і наш, — каже Гелена.
Ліфт зі скрипом зупиняється на сімнадцятому.
Баррі підіймає «глок».
Гелена приставляє до плеча дробовик.
Двері розсуваються, відкриваючи їхнім очам порожній коридор, який біжить через усю будівлю, розгалужуючись по боках.
Баррі сторожко переступає поріг ліфта.
Тишу порушує лише слабке гудіння світла вгорі.
Гелена йде поруч із ним, і, коли вона відкидає волосся з обличчя, Баррі раптом охоплює дике бажання захистити її. Це бентежить і навіть лякає його. Він із нею знайомий не більше доби.
Вони рушають уперед.
Лабораторія — глянцевий білий простір, де повно скла і світла з вмонтованих у стелю ламп. Вони проходять повз прозорі двері приміщення з десятком МЕГ-мікроскопів, де молода лаборантка паяє щось на платі та не помічає непроханих гостей.
Коли вони доходять до першого коридорного перехрестя, неподалік ляскають двері. Баррі застигає, намагаючись розчути кроки, та чутно лише гудіння ламп.
Гелена повертає в наступний коридор, що впирається в довгу низку вікон, за якими відкривається синій вологий морок мангеттенського вечора. Крізь туман пробиваються вогні навколишніх будівель.
— Лабораторія просто перед нами, — шепоче Гелена.
Долоні в Баррі пітніють. Він витирає їх об штани, щоб міцніше взяти пістолет.
Вони спиняються перед дверима з кодовим замком.
— Він може бути вже всередині, — шепоче Гелена.
— Ви знаєте код?
Гелена заперечно хитає головою та підіймає рушницю.
— Першого разу це спрацювало.
Краєм ока Баррі помічає, як з-за рогу хтось вискакує.
Детектив кидається вперед, прикриваючи Гелену. Вона кричить:
— Чжи Ун, ні!
Постріли розривають тишу, з дула, що дивиться на Баррі, виривається вогонь, водночас Баррі блискавично розряджає «глок».
Чжи Ун зникає.
Усе це сталося впродовж п’яти секунд.
Баррі викидає порожню обійму, з клацанням вставляє нову, великим пальцем відводить замок.
Тоді обертається до Гелени.
— Ви цілі?
— Так. Ви мене затулили… О Боже, вас поранено!
Баррі хилить назад, кров тече по його животу, по нозі під холошею, тоді на черевик, а з нього на підлогу, залишаючи довгу бордову лінію.
Накочується біль, але Баррі ще надто накачаний адреналіном, щоб відчути його вповні. Він відчуває тільки наростання тиску в правому підребер’ї.
— Треба вшиватися з коридору, — хрипить Баррі, а сам думає: «У мене в печінці сидить куля».
Гелена затягує його назад, за ріг.
Баррі опускається на підлогу.
Кров не зупиняється, вона майже чорна.
Баррі підводить очі на Гелену, каже:
— Зробіть так, щоб він… зараз не прийшов.
Гелена швиденько визирає за ріг.
Баррі підіймає з підлоги «глок», що й не помітив, коли впустив його.
— Вони вже можуть бути в лабораторії, — шепоче він.
— Я зупиню їх.
— Я туди не дістануся.
Рух зліва.
Баррі намагається підняти «глок», але Гелена першою вистрілює з дробовика, і від громового пострілу чоловік, якого Баррі ще не бачив, пірнає назад у коридор.
— Давайте! — квапить Баррі. — Не баріться!
Світ темніє, у вухах дзвенить.
Баррі лежить долілиць і відчуває, як життя залишає його.
Знову постріли.
Геленин голос:
— Сєрґєю, не змушуй мене це робити. Ти ж мене добре знаєш!
Два постріли з дробовика.
І після того хтось кричить.
Баррі, лежачи на боку, бачить, як кілька людей — пожильці готелю та члени Слейдової команди — перебігають через перехрестя коридорів і кидаються до ліфтів.
Він хоче підвестися, та ледве може ворухнути рукою. Тіло неначе забетонували в підлогу.
Йому кінець.
Зараз підвестися на ліктях — мабуть, найважче, що доводилося робити Баррі в житті. Якимось неймовірним чином він примудряється повзти, штовхаючи себе туди, до вікон, ближче до входу до лабораторії.
Він знову чує постріли.
В очах у нього то все пливе, то знов прояснюється, скалки скла на підлозі ріжуть руки, всередину задуває струмені холодного дощу. Стіни подірявлені кульовими отворами, а сизий дим від пострілів насичує повітря запахом заліза й сірки.
Баррі повзе по розсипу своїх гільз сорокового калібру, хоче покликати Гелену, але її ім’я злітає з його губ нерозбірливим хрипом.
Він доповзає решту шляху до дверей лабораторії. Цілу хвилину намагається сфокусувати погляд. Гелена стоїть перед терміналом, пальці її літають по кількох клавіатурах і сенсорних панелях. Баррі немов збирає голос у кулак, щоб викрикнути її ім’я.
Гелена мигцем озирається на нього.
— Знаю, вам боляче. Вже недовго, я швидко.
