— Так, — каже Гелена. — Ось скільки часу потрібно на те, щоб померти після зупинки серця. І будьте певні, їй цей час здається набагато довшим.
На моніторі, що відстежує стан стимуляторів, моргає напис: «ЗАФІКСОВАНО ВИДІЛЕННЯ ДМТ». Досі темна картинка мозку Тімоні вибухає світловим шоу, показуючи сплеск активності.
— Стимулятори вмикаються, — коментує Радж.
За десять секунд замість повідомлення про викид ДМТ з’являється нове: «РЕАКТИВАЦІЮ СПОГАДУ ЗАВЕРШЕНО».
Радж обертається до Шоу:
— Будь-якої миті…
Гелена раптом опиняється не біля термінала, а за столом для конференцій в іншому кутку лабораторії. З носа йде кров, у голові пульсує біль.
Шоу, Радж і Тімоні так само сидять за столом. Носи в усіх, крім Тімоні, в крові.
— Ну й ну! — сміється Шоу. Обертається до Раджа: — Вийшло! Все, сука, вийшло!
— Що ви зробили? — питає Гелена, досі намагаючись відсіяти хибні спогади від нових, справжніх.
— Ану згадуй позавчорашню стрілянину в школі! — каже Радж.
Гелена намагається пригадати ранкові новини, які дивилася останні кілька днів удома: натовпи школярів, евакуйованих зі школи, страшні відеоролики зі сценами трагедії, що розігралась у шкільній їдальні (зняті учнями на смартфони), вбиті горем батьки, що благають політиків вжити заходів, аби цього не повторилося, брифінги правоохоронців і стихійні мітинги, і…
Та нічого такого не було.
Тепер це просто хибні спогади.
Тепер усе було інакше.
Коли стрілець ступив на сходи, що вели до школи, з автоматичною рушницею
Ім’я людини, що спинила невдатного шкільного вбивцю, залишається невідомим навіть за добу, та весь світ прославляє небайдужого пильного громадянина.
Шоу переводить погляд на Гелену.
— Ваше крісло врятувало дев’ятнадцять життів.
Гелена не знає, що сказати.
— Послухайте, — говорить Шоу, — я розумію ваші аргументи, чому це крісло треба знищити й забути як кошмарний сон. Воно порушує природний хід речей. Але воно просто бере та рятує від смерті дев’ятнадцять дітей, а їхніх рідних — від страшних страждань.
— Але це…
— Гра в Бога?
— Саме так.
— А мати таку силу й не втрутитися — хіба це не те саме вдавання Бога?
— Ми не повинні мати такої сили.
— Але ж вона в нас є. Завдяки вашому винаходу.
Гелена здригається.
— Схоже, ви бачите в кріслі лише зло, якого воно може завдати, — каже Шоу. — Коли ви тільки починали це дослідження та проводили досліди на мишах, чим ви тоді керувалися?
— Мене завжди цікавила пам’ять. Коли мама захворіла на хворобу Альцгеймера, я хотіла збудувати пристрій, що зберігав би найважливіші спогади.
— Хотіли одного, а досягнули набагато більшого, — резюмує Тімоні. — Ви не просто зберегли комусь спогади. Ви врятували людям життя.
— Ви питали в мене, навіщо нам крісло, — подає голос Шоу. — Сподіваюся, цей день вам трохи показав, хто я такий і чим займаюся. Ідіть додому, насолоджуйтеся моментом. Ці діти залишилися живими завдяки вам.
Повернувшись до квартири, Гелена цілий день сидить у ліжку та стежить за останніми новинами про шкільну стрілянину, яка «не відбулася».
Учні, яких було вбито, стоять перед камерами й переповідають хибні спогади про бійню.
Чийсь заплаканий батько каже, що їде в морг на упізнання сина.
Вбита горем мати розповідає, що готувалася до похорону дочки, аж раптом опинилася в машині за кермом: вона везла дочку до школи.
Гелена розмірковує: це тільки їй здається, що в очах одного учня вона бачить іскорку божевілля?
Спостерігаючи, як світ намагається прийняти неможливе, вона запитує себе: що роблять прості люди, щоб зрозуміти це?
Богослови розводяться про давнину, коли часто траплялися різні дива. Звучать припущення, що ці часи повернулися, що це, можливо, передвістя Другого пришестя.
Люди йдуть до церкви, а всі пояснення найкращих інтелектуалів зводяться до того, що світ спіткав черговий напад хибної пам’яті. І хоч вони розмірковують про паралельні реальності та фрагментацію часопростору, вигляд у них ще тривожніший і розгубленіший, ніж у божих слуг.
Гелена постійно згадує слова, які сказав Шоу в лабораторії: «Схоже, ви бачите в кріслі тільки лихо, якого воно може завдати». І це щира правда. Весь час вона враховувала тільки потенційну загрозу, і саме страхом перед загрозою продиктовані всі її кроки ще відтоді, коли вона перебувала на платформі Слейда.
Коли на Мангеттен опускається ніч, вона стає біля вітражного вікна й дивиться на міст на 59-й вулиці, на підсвічені ферми, які ефектно віддзеркалюються у збриженій поверхні річки.
І намагається вжитися в роль людини, здатної змінювати світ.
Вранці Гелену вдруге доправляють до будівлі
— Ви вчора дивилися вечірні новини? — питає він, коли вони прямують до лабораторії.
— Трохи.
— І як, приємно вам було?
