Рекурсія полностью

За столом для конференцій у лабораторії сидять Тімоні, Радж і ще двоє чоловіків, яких Гелена бачить вперше. Шоу знайомить її з новачками: молодим морським котиком Стівом, якого відрекомендовує як партнера Тімоні, та бездоганного вигляду жевжиком у чорному костюмі вочевидь пошитому на замовлення. Звати жевжика Альберт Кінні.

— Альберт перейшов сюди з RAND, — пояснює Шоу.

— Це ви створили крісло? — запитує Альберт, потискаючи Гелені руку.

— На жаль, — відповідає вона.

— Це дивовижно!

Гелена сідає на один з вільних стільців, а Шоу переходить до чільного місця та обводить поглядом усіх присутніх.

— Вітаю вас, — каже він. — Упродовж останнього тижня я розмовляв з вами (з кожним окремо) про крісло пам’яті, яке моїй команді вдалося відновити. А вчора ми цілком успішно скористалися цим кріслом, щоб запобігти масовому вбивству в одній зі шкіл у штаті Меріленд. Однак існує думка (і я гадаю, ми не можемо нею нехтувати), згідно з якою ми не можемо дозволити собі користуватися пристроєм такої сили. Даруйте, докторко Сміт, що говорю це за вас, але я знаю, що навіть ви, творець крісла, теж так вважаєте.

— Саме так.

— Я маю протилежну думку, й успіх вчорашньої акції ще більше утверджує мене в ній. Я вважаю, що поява нових технологій зобов’язує нас ставити ці технології на службу процвітанню та вдосконаленню людського роду. Я особисто переконаний, що крісло має неабиякий потенціал, і треба використати його на благо всього світу. Окрім докторки Сміт, за цим столом також присутні Тімоні Родрігес та Стів Краудер — без жодних перебільшень найвправніші та найвідважніші бійці в історії Збройних сил США. А ще Радж Ананд — людина, що знайшла це крісло, й Альберт Кінні — системний аналітик з корпорації RAND із блискучим, наче діамант, розумом. І я. Як заступник директора DARPA, я маю всі повноваження й можливості для започаткування нової, абсолютно таємної програми, до виконання якої ми сьогодні беремося.

— Ви збираєтеся й надалі використовувати крісло? — питає Гелена.

— Звісно.

— З якою метою?

— Місію нашої групи ми ще повинні спільними зусиллями сформулювати.

— Інакше кажучи, ми маємо створити таку собі подобу мозкового центру? — приєднується до розмови Альберт.

— Саме так! І умови використання ми також сформулюємо всі разом.

Гелена підводиться, відсуває стілець.

— Я не братиму участі в цьому.

Шоу здивовано дивиться на неї з-за столу, його щелепа напружується.

— Група потребуватиме вашого голосу. Вашого скептицизму.

— Це не скептицизм. Так, учора ми врятували людей, але тим самим породили хибні спогади й сум’яття в душах мільйонів. Щоразу, пускаючи в хід крісло, ви будете впливати на людей, на їхнє сприйняття реальності. Ми зеленої гадки не маємо, якими будуть наслідки в довгостроковій перспективі.

— Можна дещо у вас запитати? — звертається до неї Шоу. — Як, по-вашому, скільки зараз нормальних, порядних людей побивається через те, що дев’ятнадцять учнів не загинули, а залишилися живими? Тут не йдеться про заміну гарних спогадів на кепські чи про зміну реальності навмання. Ми маємо на меті єдине: покласти край людським нещастям.

Гелена нахиляється вперед.

— Це нічим не відрізнятиметься від того, як використовував крісло Маркус Слейд. Він бажав змінити наше сприйняття реальності, але на практиці вийшло ось що: він відправляв людей у минуле, щоб вони внесли зміни у своє життя, і одні від цього вигравали, а для інших це закінчувалося катастрофою.

— Занепокоєння Гелени абсолютно зрозуміле, — озивається Альберт. — Уже написано чимало праць про вплив СХП на мозок, проблему перевантаження пам’яті хибними спогадами в людей із психічними розладами. Я радив би нашій групі проаналізувати кожну серйозну статтю на цю тему, щоб ми з’ясували, куди варто рухатися. Теоретично, обмеживши давність спогадів, у які повертатимемо наших агентів, ми послабимо і когнітивний дисонанс між реальними та хибними часолініями.

— Теоретично? — перепитує Гелена. — А чи не слід вам відштовхуватись від чогось суттєвішого, ніж теоретичні розрахунки, коли йдеться про зміну природи реальності?

— Альберте, ви пропонуєте зняти з порядку денного переміщення в далеке минуле? — запитує Шоу. — Бо тут у мене, — він торкається рукою записника в чорній шкіряній палітурці, — цілий перелік трагедій і катастроф двадцятого і двадцять першого століть. Припустимо — тільки припустимо, — що ми знаходимо дев’яностоп’ятирічного дідугана, який в минулому пройшов снайперську підготовку. При здоровому глузді та з доброю пам’яттю. Як ви гадаєте, Гелено, в який вік можна повернути людину, не піддаючи її якомусь ризику?

— Послухайте, мені в голові не вкладається, що ми обговорюємо такі питання.

— Припустимо теоретично, не більше. За цим столом усі думки дозволені.