За руку з містером Джорджем іти було легше. Можливо, тому, що я більше концентрувалася на своїх кроках, а не на тому, чи тремтить у мене рука. Наша прогулянка тривала цілу вічність. У мене знову було таке відчуття, що ми просуваємося глибоко під землю. Коли ми нарешті зупинилися, у мене виникла підозра, що вони спеціально зробили пару кіл, аби збити мене з пантелику.
Відчинились і зачинились двері, і містер Джордж нарешті зняв із мене пов'язку.
— Ми прийшли.
— Як юний травневий ранок! — зауважив доктор Вайт. Але сказав він це Ґідеону.
— Красно дякую! — Ґідеон низько вклонився. — Останній писк паризької моди. Власне кажучи, я мав надягти жовті бриджі та жовті рукавички, але не зміг себе пересилити.
— Мадам Россіні страшенно незадоволена, — пояснив містер Джордж.
— Ґідеоне! — з докором вигукнув містер де Віллерз, який з'явився слідом за доктором Вайтом.
— Ти ж не зустрінеш там старих шкільних друзів, які можуть висміяти тебе!
— Ні, — сказав Ґідеон, кидаючи мого капелюха на стіл. — Швидше я зустріну там типів, які носять вишивані рожеві сурдути і вважають це найвищим шиком! — Його пересмикнуло.
Спершу мені треба було звикнути до світла, потім я з цікавістю озирнулась. Вікон у приміщенні бракувало, як і можна було очікувати, не було й каміна. Марно шукала я і машину часу. Розгледіла я лише столик із кількома стільцями, якусь скриню, шафу, а на стіні — накарбований на камені латинський вислів.
Містер де Віллерз дружньо усміхнувся мені.
— Тобі чудово пасує блакитне, Ґвендолін. І мадам Россіні дуже витончено уклала твоє волосся.
— Е-е-е… дякую.
— Давайте поквапимося, а то я зараз задихнусь у цьому шматті. — Ґідеон відкрив плаща, так що вималювалася шпага, причеплена до пояса.
— Ставай сюди. — Доктор Вайт підійшов до столу, на якому лежав пакунок із червоного оксамиту. Він розгорнув оксамит і витягнув звідти якусь штуку, на перший погляд схожу на великий камінний годинник. — Я все налаштував. У вашому розпорядженні три години.
На другий погляд з'ясувалося, що це не годинник, а якийсь дивний апарат із полірованого дерева й металу, з силою-силенною кнопок, клапанів і коліщаток. Усі його поверхні були помальовані сонцями, місяцями та зірками і розписані візерунками й таємничими знаками. У нього була зігнута, як у футляра для скрипки, форма, і він був оздоблений блискотливими самоцвітами, причому такими великими, що вони навряд чи були справжні.
«Це хронограф? Такий маленький?»
— Він важить чотири з половиною кілограми, — відказав доктор Вайт, і в голосі його звучала гордість батька, який називає вагу свого немовлятка. — І випереджаю твоє запитання: так, усі самоцвіти справжні. Один лише рубін важить шість каратів.
— Ґідеон іде першим, — сказав містер де Віллерз. — Пароль?
— Qua redit nescitis[38], — відповів Ґідеон.
— Ґвендолін?
— Так?
— Пароль?
— Що за пароль?
— Qua redit nescitis, — сказав містер де Віллерз. — Пароль Вартових для 24 вересня.
— У нас же 6 квітня.
Ґідеон завів очі догори.
— Ми перескочимо в 24 вересня, причому в цей самий будинок. Щоб Вартові не постинали нам голови, ми повинні знати пароль. Qua redit nescitis. Повтори.
— Qua redit nescitis, повторила я. Ніколи в житті я не пам'ятатиму це довше ніж секунду. Ну ось, уже забула. Може, можна записати на папірці? — А що це значить?
— Скажи-но, ти що, не вивчаєш у школі латину?
— Ні, — відповіла я. Я вчила французьку та німецьку, і це було вже досить сумно.
— «Ви не знаєте години свого повернення», — переклав доктор Вайт.
— Кучерявий переклад, — зауважив містер Джордж. — Можна також сказати:
— Панове! — Містер де Віллерз постукав пальцем по циферблату свого годинника. — Наш час не є нескінченним. Ти готовий, Ґідеоне?
Ґідеон простягнув руку доктору Байту. Той відкрив у хронографі один із клапанів і застромив Ґідеонів палець в отвір. Усередині апарата заворушилися численні коліщата і пролунало тихе дзижчання, що звучало, майже як мелодія. Наче в курантах. Один із самоцвітів, велетенський діамант, раптово засвітився зсередини і осяяв Ґідеона яскравим білим світлом. Тієї ж миті Ґідеона як корова язиком злизала…
— У буквальному розумінні, — мовив містер Джордж. — Тепер твоя черга. Стань точно туди ж.
Доктор Вайт продовжив:
— І думай про те, що ми тобі говорили: ти повинна слухати Ґідеона. Будь увесь час поруч з ним, хоч би що сталося. — Він узяв мою руку і вклав вказівний палець в отвір одного з клапанів. Щось гостре вп'ялося в подушечку пальця, і я сіпнулася.
— Ой!
Доктор Вайт міцно притиснув мою руку до клапана.
— Не рухатись!
Цього разу на хронографі засвітився великий червоний камінь. Він залив усе навколо червоним сяйвом і засліпив мене. Останнє, що я бачила, був мій велетенський капелюх, забутий на столі. Потім навколо мене потемніло.
На моє плече лягла рука.
Чорт, як там звучав той дурнуватий пароль? Ква ла-ла ла-цітіс?
— Це ти, Ґідеоне? — прошепотіла я.
