— Як ви можете знати пароль, який ми роздали години дві тому і відтоді з дому ніхто не виходив? Усі входи стережуть, як очі в лобі. І хто ви? Жінкам сюди доступу немає.
Я хотіла чемно назватись, але Ґідеон схопив мою руку і перебив.
— Нам треба перебалакати з графом. У нагальній справі. Часу в нас обмаль.
— Вони прийшли
Але графа немає вдома, — відповів секретар. Він підхопився і здійняв руки. — Ми можемо послати гінця…
Ні, нам треба перебалакати з ним віч-на-віч. У нас немає часу на те, щоб ганяти туди-сюди гінців. А де граф зараз?
— Він гостює у лорда Бромптона в його новому будинку на Віґмор-стрит. Украй важлива нарада, граф скликав її відразу ж після вашого вчорашнього візиту.
Ґідеон вилаявся собі під ніс.
— Нам потрібна карета, яка відвезе нас на Віґмор-стрит. Зараз.
— Я можу це влаштувати, — мовив секретар і кивнув жовтому. — Займися цим особисто, Вільбуре.
— Але… чи вистачить у нас часу? — запитала я, згадавши про сам лише довгий шлях назад затхлим льохом. — Поки ми доїдемо
— Hi, — відрубав Ґідеон і раптово посміхнувся мені. На його обличчі вичитувалося щось, що я не могла точно визначити. Може, жага пригод? — У нас ще дві з половиною години, — сказав він бадьоро. — Вирушаємо на Віґмор-стрит.
Подорож у кареті Лондоном захоплювала дужче за все, що я коли-небудь переживала. Хтозна-чому я уявляла собі Лондон без автомобілів якимось спокійнісіньким — вулицями, ховаючись від сонця під парасольки, походжають жителі в капелюхах, час від часу прокривуляє перевальцем якась карета, не смердять викидні гази, не гасають таксі, ладні збити будь-якого перехожого, хай би він навіть ішов по зебрі на зелене світло.
Насправді він був який завгодно, тільки не спокійний. По-перше, дощило. По-друге, рух навіть із браком автомобілів і таксі був вкрай хаотичний: усілякі карети й вози штовхалися, вода й болото з калюж хлюпали навсібіч. Викидними газами, щоправда, не тхнуло, але запах на вулицях стояв огидний — відходи, кінські кізяки та інші нечистоти били в ніс.
Я зроду не бачила стількох коней одразу. Тільки нашу карету тягнули чотири, всі вороні й дуже гарні. Чоловік у жовтому сидів на передку й відчайдушно гнав тварин через усю цю штовханину. Карета дико трусилась, і щоразу, коли коні повертали, я боялася, що ми перекинемося. Боячись і намагаючись у цій трусні не звалитися на Ґідеона, я просто не встигала розглядати Лондон, який пропливав за вікном карети. Варто було мені визирнути, і я нічого, просто нічогісінько не впізнавала. Здавалося, наче ми потрапили в якесь інше місто.
— Це Кінґсвей, — зауважив Ґідеон. — Взагалі не впізнати, еге ж?
Наш візник вдався до надто вже ризикованого обгону, намагаючись випередити віз із мулами й карету, схожу на нашу.
Цього разу я нічого не могла вдіяти і щосили завалилася на Ґідеона.
— Цей хлопець, напевно, гадає, що він — Бен Гур[39], — сказала я і шмигнула назад у свій куток.
— Вести карету — це повний чад, — сказав Ґідеон, і це прозвучало так, ніби він страшенно заздрив людині на передку. — Звичайно, ще веселіше у відкритому повозі. Мені до вподоби фаетон.
Карета знову хитнулась, і я відчула, як мене трохи занудило. В усякому разі, таке було не для чутливого шлунка.
— А мені, схоже, до вподоби «яґуар», — мовила я як нежива.
Але треба визнати, що Віґмор-стрит ми дісталися швидше, ніж я думала. Коли ми виходили біля розкішного будинку, я озирнулась, але не впізнала нічого з нашого часу, хоча мені, на жаль, доводилося відвідувати стоматолога частіше, ніж хотілося б. Проте все мало на собі ознаку чогось знайомого. І дощ ущух.
Лакей, який відчинив нам двері, стверджував спочатку, що лорда Бромптона немає вдома, але Ґідеон переконливо запевнив його, що йому відомо прямо протилежне і що лакей, якщо не відведе нас негайно до його світлості та лордового гостя, сьогодні ж втратить місце. Він тицьнув у руку заляканому слузі перстень з печаткою і наказав йому поквапитися.
— У тебе є власна печатка? — спитала я, поки ми чекали в холі.
— Так, звичайно, — відказав Ґідеон. — Ти дуже хвилюєшся?
— Чому це я мушу хвилюватися? — Після поїздки в кареті в мене ще й досі трусилися жижки, так що спершу я не могла собі уявити, що схвилювало б мене більше. Але тепер, коли він це сказав, моє серце закалатало, як божевільне. Я згадала, що говорила моя мама про графа Сен-Жермена. А що, коли ця людина справді вміє читати думки…
Я пригладила волосся: напевно, через ці перегони в кареті воно геть скуйовдилося.
— Лежить бездоганно, — зауважив Ґідеон з легкою усмішкою.
Що це знову таке? Обов'язково йому треба мене роздражнити?
— Знаєш що? Нашу кухарку теж звати Бромптон, — сказала я, щоб приховати своє збентеження.
— Атож, світ тісний, — відказав Ґідеон.
