Я дременула так швидко, як тільки дозволяли мені нові черевики з кнопками. І на кожному кроці я очікувала, що за спиною гримне постріл.
— Поговори з дідом! — закричала Люсі мені вслід. — Запитай його про зеленого вершника!
Ґідеон наздогнав мене тільки на наступному повороті.
— Дякую, — прохрипів він, ховаючи в кишеню пістолет. — Якби я його позбувся, нам би було непереливки. Зараз нам туди.
Я обернулася.
— Вони за нами женуться?
— Не думаю, — відповів Ґідеон. — Але про всяк випадок треба поквапитися.
— Звідки взявся цей Міллхауз? Я весь час стежила за сходами.
— Певно, в будинку є інші сходи. Я про це теж не подумав.
— Куди подівся Вартовий із дрожками? Він же мав нас чекати.
— Не знаю! — Ґідеон геть задихався. Перехожі, повз яких ми пробігали, кидали на нас здивовані погляди, але я вже до цього звикла.
— Хто такий зелений вершник?
— Поняття не маю, — кинув Ґідеон.
У боку кололо дедалі дужче. Довго в такому темпі я не протримаюся. Ґідеон повернув у вузький провулок і нарешті зупинився перед порталом якоїсь церкви.
«Свята Трійця» — прочитала я на табличці.
— Що ми тут робимо? — захекавшись, спитала я.
— Сповідуємося, — він озирнувся, відчинив важкі двері, потім проштовхнув мене у храмовий сутінок і зачинив за собою двері.
Нас обступила тиша, навколо стояв запах ладану і панувала та урочиста атмосфера, яка полонить будь-кого, хто переступає поріг храму.
Це була гарна церква зі строкатими мозаїчними вікнами, світлими стінами з пісковику і силою-силенною свічок, які позапалювали парафіяни, молячись або просячи чогось у Владики Небесного.
Ґідеон провів мене боковим нефом до однієї зі сповідалень, відсунув завісу і показав на місце в маленькій кабіні.
— Ти ж це не серйозно? — прошепотіла я.
— Навпаки. Я сяду потойбіч, і почекаємо, поки нас не перекине назад.
Я ошелешено сіла на сидіння, і Ґідеон запнув завісу перед самим моїм носом. Потім на віконці, що з'єднує обидві половини сповідальні, піднялися ґратки.
— Влаштувалася?
Моє дихання поступово вирівнялось, а очі звикли до напівтемряви.
Ґідеон подивився на мене з награною серйозністю.
— Ну, дочко моя! Подякуємо ж Господові нашому за прихисток Його!
Я вирячилась на нього. Як міг він раптом стати таким невимушеним, мало не якимось бешкетником? Щойно, геть напружившись, він тримав пістолет біля голови моєї кузини, Боже мій! Це ж не могло не позначитися на його спокої!
— Як ти можеш знову жартувати?
Він зніяковів і знизав плечима.
— А в тебе є краща ідея?
— Так! Наприклад, ми можемо обговорити те, що тільки-но сталося! Чому Люсі й Пол сказали, що тобі промили мізки?
— Звідки мені знати? — Він провів рукою по волоссю, і я помітила, що його пальці ледь-ледь тремтять. Себто він був не такий уже крутий, яким хотів здаватися. — Вони думали збити тебе з пантелику. І мене також.
— Люсі сказала, що я повинна запитати дідуся. Певно, вона не знає, що він помер. — Я згадала повні сліз очі Люсі. — Бідолаха. Це, мабуть, жахливо — залишити всю свою сім'ю в майбутньому і знати, що ти ніколи її не побачиш.
Ґідеон не відповів. Якусь хвилю ми мовчали. Крізь щілину в заслоні я подивилася на вівтар. Маленький привид із ринви, десь по коліно заввишки, гостровухий і з хвостом, як у ящірки, вискочив з тіні однієї з колон і подивився на нас. Я швидко відвела погляд. Якщо він помітить, що я його бачу, то відразу причепиться, як реп'ях. Духи кам'яних фігурок зі стічних жолобів часом бувають такими уїдливими, це вже я пізнала на собі.
— Ти впевнений, що можеш довіряти графу Сен-Жермену? — запитала я, а водостічний привид вистрибом наближався до нас.
Ґідеон глибоко вдихнув.
— Він геній. Він відкрив речі, які ніхто до нього… так, я йому довіряю. Хоч би що думали Люсі і Пол — вони помиляються. — Він зітхнув. — У всякому разі, до недавнього часу я був цілком упевнений у цьому. Все здавалося таким логічним.
Маленький привид-ринвак вирішив, очевидно, що ми занадто нудні. Він видерся нагору по котрійсь із колон і зник на хорах.
— А зараз уже ні?
— Я знаю тільки, що в мене все було під контролем, поки не з'явилася ти! — кинув Ґідеон.
— Ти хочеш скинути на мене провину за те, що вперше в житті не всі танцюють під твою дудку? — Я запитально підсмикнула брову — точнісінько, як він. Їй-бо, класне відчуття! Я мало не посміхнулася, така горда була з себе.
— Ні! — Він похитав головою і майже застогнав. — Ґвендолін! Чому з тобою все набагато складніше, ніж із Шарлоттою? — Він нахилився до мене, і в його очах було щось таке, чого я там ще ніколи не бачила.
— Ах. То ви про це балакали сьогодні на шкільному подвір'ї? — запитала я ображено.
Дідько. Зараз я дала йому фору. Що з мене візьмеш, помилка новачка!
— Ревнуєш? — раптом сказав він і широко посміхнувся.
— Анітрохи!
— Шарлотта завжди робила те, що я їй казав. А ти маєш свій розум. З тобою дуже важко. Але і якось кумедно. І мило, — цього разу не тільки його погляд збентежив мене.
Я зніяковіло прибрала пасмо волосся з чола. Моя дурнувата зачіска повністю розкуйовдилася за час нашої втечі, а всі шпильки, либонь, витрусились доріжкою від Ітон-плейс аж до церковних дверей.
— Чому ми не повертаємося до Темпла?
