— Повір, принцесо! — сказав Пол. Це прозвучало ніжно і трохи стурбовано.
Дівчина стала як укопана.
— Ти Люсі, — сказала я. Родова схожість впадала у вічі.
— Ґвендолін… — видихнула Люсі.
— Так, це Ґвендолін, — підтвердив Пол. — А тип, який вчепився в неї, як в улюбленого плюшевого ведмедика, — мій двоюрідний небіж чи хто він там є. На жаль, він уже збирається йти.
— Будь ласка, не йдіть! — вигукнула Люсі. — Нам треба з вами поговорити.
— Іншим разом, — відрубав Ґідеон. — Може, коли буде менше роззяв.
— Це важливо! — благально сказала Люсі.
Ґідеон розсміявся.
— Ну, звичайно!
— Ти можеш іти, малий, — мовив Пол. — Міллхауз проведе тебе до вхідних дверей. Ґвендолін ще ненадовго затримається. У мене таке відчуття, що з нею можна розмовляти. Їй ще не встигли промити мізки… от лайно!
Лайка стосувалася маленького чорного пістолета, який наче з нічого з'явився в Ґідеоновій руці. Ґідеон спокійнісінько цілився в Люсі.
— Ґвендолін і я зараз безперешкодно покинемо будинок, — сказав він. — Люсі проведе нас до дверей.
— Ти… ти — паскудник, ось ти хто, — тихо сказав Пол. Він підвівся і нерішуче переводив погляд з Міллхауза й Люсі на нас.
— Сядь, — наказав Ґідеон крижаним голосом, але я відчувала спиною, як його серце прискорено забилося. Він і далі міцно притискав мене до себе вільною рукою. — І ви, Міллхаузе, сядьте поруч. На столі ще купа сандвічів.
Пол сів на колишнє місце і подивився на бічні двері.
— Одне слово Френкові — і я натисну на курок, — застеріг Ґідеон.
Люсі хоч і дивилася на нього великими очима, але, здавалося, зовсім його не боялася. На відміну від Пола. Схоже, що він сприйняв слова Ґідеона серйозно.
— Роби, що він каже, — звелів він Міллхаузу.
Дворецький покинув свій пост на порозі й сів за стіл, позираючи на нас зизом.
— Ти вже бачив його, еге ж? — Люсі дивилася Ґідеону просто в очі. — Ти вже зустрічався з графом Сен-Жерменом?
— Тричі, — відповів Ґідеон. — І він знає точно, що у вас на думці. Обернись. — Він тицьнув дуло пістолета в потилицю Люсі. — Вперед!
— Принцесо…
— Все гаразд, Поле!
— Вони дали йому з собою клятий «Сміт-і-Вессон»[53]. Я вважаю, що це суперечить дванадцяти золотим правилам!
— На вулиці ми її відпустимо, — сказав Ґідеон. — Але якщо до цього тут хтось поворухнеться, вона помре. Ходімо, Ґвендолін. Нехай вони спробують підібратися до твоєї крові іншим разом.
Я вагалася.
— Може, вони справді хочуть усього лише поговорити, — сказала я. Мені страх як кортіло дізнатися, що можуть повідомити нам Люсі й Пол. З іншого боку, якщо вони справді й мухи не скривдять, як стверджують, то навіщо вони понаставляли в кімнатах цих громил? Ще й озброєних! Мені знову згадалися чоловіки в парку.
— Звісно, вони не збираються тільки розмовляти, — заявив Ґідеон.
— Дарма, — сказав Пол. — Вони вже промили йому мізки.
— Це граф, — відповіла Люсі. — Він може бути дуже переконливим, ти ж знаєш.
— Ще побачимось! — кинув Ґідеон.
Ми були вже біля початку сходів.
— Це що, погроза? — скрикнув Пол. — Ми побачимося, можеш не сумніватися!
До самих вхідних дверей Ґідеон тримав дуло пістолета на потилиці Люсі.
Я щомиті побоювалася, що Френк вистрелить із сусідньої кімнати, але стояла тиша. Моєї прабабусі теж ніде не було видно.
— Не допускайте, щоб коло було завершено, — наполегливо сказала Люсі. — І не навідуйтеся більше до графа в минулому. А Ґвендолін і поготів не повинна з ним зустрічатися!
— Нічого не слухай! — Ґідеон мусив мене відпустити, бо однією рукою тримав пістолет на потилиці Люсі, а другою відчиняв вхідні двері. Потім він визирнув на вулицю. Десь згори було чути невиразний гомін. Я з острахом подивилась на сходи. Там, нагорі, засіла трійця з пістолетом, там вони й мали залишатися.
— Я вже з ним зустрічалася, — сказала я Люсі. — Вчора…
— О ні! — Люсі побіліла ще помітніше. — Він знає твою магію?
— Яку магію?
— Магію Крука, — відказала Люсі.
— Магія Крука — це міф. — Ґідеон схопив мене за руку і потягнув по сходинках ґанку вниз, на тротуар. Наші дрожки як корова язиком злизала.
— Це неправда! І граф це знає!
Пістолет у руці Ґідеона досі був спрямований у потилицю Люсі, але очима він бігав по вікнах другого поверху. Там, певно, ховався Френк зі своєю зброєю. Піддашок над ґанком поки що гарантував нам безпеку.
— Почекай, — сказала я Ґідеону і глянула на Люсі. У її блакитних очах бриніли сльози, І мені чомусь було важко не вірити їй.
— Чому ти такий впевнений, що вони говорять неправду, Ґідеоне? — тихо запитала я.
Якоїсь миті він, здавалося, був спантеличений. Потім його очі блиснули.
— Я просто впевнений, і все, — прошепотів він.
— Звучить непереконливо, — м'яко сказала Люсі. — Ви можете нам довіряти.
Ми можемо? Чому ж вони тоді зробили неможливе і підстерегли нас тут?
Краєм ока я помітила якусь тінь.
— Стережись! — проревіла я, але кремезний Міллхауз уже вискочив на ґанок і підніс кулака, збираючись ударити. Ґідеон в останній момент устиг обернутися.
— Міллхаузе, ні! — закричав зі сходів Пол.
— Тікай! — крикнув мені Ґідеон, і за мить я прийняла рішення.
