— Бо тут так спокійно. Коли ми повернемося, напевно, знову почнуться чергові нескінченні балачки. І чесно кажучи, я б залюбки обійшовся без дядька Фалька, який звик мене туди-сюди попихати.
Ха! Зараз я знову можу вставити своє слово!
— Не найкраще відчуття, еге ж?
Він похитав головою.
— Ні. Таки ні.
Зовні з боку нефа щось зашаруділо. Я здригнулась і знову подивилася в щілину запони. Це була лише літня жінка, що запалювала свічку.
— Що буде, якщо ми зараз перескочимо? Не хотілося б мені приземлитися на коліна якогось… гм… малого, що надумав сповідатися. І можу собі уявити, що священик буде не в захваті.
— Не бери в голову, — Ґідеон тихо засміявся. — У наш час ця сповідальниця завжди вільна. Вона, так би мовити, зарезервована для нас. Пастор Джейкобе називає її ліфтом у пекло. Само собою, він — член Ложі.
— Скільки нам залишилося до зворотного стрибка?
Ґідеон зиркнув на свій годинник.
— Час у нас ще є.
— Тоді нам треба як слід його використати. — Я хихикнула. — Ти не хочеш мені сповідатися, сину мій? — Це просто вилетіло з мене, і тієї ж миті я ясно зрозуміла, що тут відбувається.
Я на початку минулого століття сиджу в сповідальні з Ґідеоном-досі-відомим-як-містер-Свинтус і фліртую з ним, аж гай гуде! Боже! Чому Леслі не складе для мене папку з вказівками на цей випадок?
— Тільки якщо ти теж висповідаєш переді мною свої гріхи.
— Так, тобі б цього, звичайно, дуже хотілося. — Я поквапилася змінити тему. Ця була занадто слизькою. — До речі, з пасткою ти мав рацію. Але звідки Люсі з Полом могли знати, що ми з'явимося саме сьогодні?
— Поняття не маю, — відповів Ґідеон і раптово так близько нахилився до мене, що наші носи опинилися один від одного всього за кілька сантиметрів. У сутінках його очі здавалися геть темними. — Але, можливо,
Я розгублено закліпала (вдвічі розгублено: по-перше, з огляду на саме питання, але ще більше через його раптову близькість).
— Я?
— А що, коли ти та людина, яка виказала Люсі й Полу місце умовленої зустрічі?!
— Що? — Я, напевно, виглядала вкрай нерозумно. — Що за дурня! Коли б це я могла таке зробити? Я навіть не знаю, де взагалі той хронограф. І я б ніколи не допустила, щоб… — я затнулась, аби не бовкнути, бува, чого-небудь зайвого.
— Ґвендолін, ти ж не знаєш, що можеш натворити в майбутньому.
Це треба було спочатку переварити.
— Так само це міг бути й ти сам, — відказала я.
— Теж правда. — Ґідеон відкинувся назад на свою половину, і в сутінках я побачила, як блиснули його зуби. Він посміхався. — Я думаю, що нам удвох буде досить цікаво найближчим часом!
Ця фраза викликала у мене в животі прилив тепла. Перспектива майбутніх пригод мала б мене налякати, але зараз вона наповнила мене відчуттям якогось шаленого щастя.
Так, це буде цікаво.
Ми помовчали. Потім Ґідеон озвався:
— Нещодавно в кареті ми говорили про магію Крука, — пам'ятаєш?
Звісно, я пам'ятала. Кожнісіньке слово.
— Ти сказав, що в мене не може бути цієї магії, бо я просто звичайна дівчина. Яких ти знаєш цілу купу. Які юрбами ходять в туалет і шпетять Лізу, бо…
На мої губи лягла долоня.
— Я пам'ятаю, що я сказав. — Зі своєї кабіни Ґідеон нахилився до мене. — І мені дуже шкода.
Що? Я сиділа як громом уражена, не спроможна поворухнутись або навіть просто вдихнути. Його пальці обережно чіпали мої губи, торкнулися підборіддя й піднялися по щоці аж до скроні.
— Ти не звичайна, Ґвендолін, — прошепотів він, а рука його гладила моє волосся. — Ти вкрай незвичайна. Тобі не потрібна ніяка магія Крука, щоб бути особливою для мене. — Його обличчя наблизилося. Коли його губи торкнулися моїх, я заплющила очі.
Окей. Здається, зараз я знепритомнію.
З «Анналів Вартових»,
Сонячно, 23 градуси в тіні.
Леді Тілні прибула точно о 9-й годині для елапсування.
Рух транспорту в Сіті утруднює марш протесту якихось божевільних бабег, які вимагають виборчого права для жінок. Ми радше організуємо колонії на Марсі, ніж це відбудеться. Поза цим ніяких особливих пригод.
Ці парасольки від сонця справді практичні, — сказала вона, крутячи свою парасольку навколо осі. — Не розумію, чому вони вийшли з моди.
— Може, тому, що тут увесь час ллє дощ? — Він посміхнувся їй. — Але мені вони теж подобаються. А білі мереживні сукні тобі неабияк пасують. Я мало-помалу звикаю до довгих спідниць. Бо так гарно, коли ти щоразу скидаєш їх одна по одній…
— Але я ніяк не звикну до того, що вже не носитиму брюк, — поскаржилася вона. — Я щодня зітхаю за своїми джинсами.
Він знав абсолютно точно, що не джинсів їй страшенно бракує, проте не наважився про це сказати вголос. Якусь хвилю вони мовчали.
