«Для нього це просто марнотратство, — подумав Норріс, — а для мене це щось нереальне».
— А ти б не хотів поїхати? — спитав Венделл, — навчатися у самих Луї та Шомеля? Практикуватися на свіжих трупах, а не на цих напіврозкладених екземплярах, прогнилих майже до кісток? Французи розуміють значимість науки, — він кинув порожню мушлю устриці на таріль, —
— Якщо я поїду до Парижа, — відповів Едвард зі сміхом, — то не буду там вчитися. Хіба що жіночій анатомії. Але її можна вивчати будь-де.
— Але не так ґрунтовно, як у Парижі, — відповів Венделл з посмішкою, витираючи гарячий сік зі свого підборіддя, — якщо вірити розповідям про завзяття французьких жінок.
— Маючи достатньо тугий гаманець, завзяття можна купити у будь-якому місці.
— Що дає надію навіть такому коротуну, як я, — Венделл підняв свій келих, — і я відчуваю скоре народження вірша. Оди французьким леді.
— Будь ласка, ні, — простогнав Едвард, — жодних віршів цього вечора.
Норріс був єдиним, хто над цим не посміявся. Ця розмова про Париж, про жінку, яку можна купити, відкрила надглибоку рану його дитинства.
— Ти надзвичайно мовчазний сьогодні, — звернувся до нього Венделл, — це через твою зустріч з доктором Гренвіллом?
— Ні, я ж казав тобі, що там нічого особливого. Він просто питав про Розу Конноллі.
— А, ту ірландську дівчину, — сказав Едвард і скривився. — Здається мені, що містер Претт має проти неї набагато більше доказів, ніж ми знаємо. І мова не лише про уявну дрібничку, яку вона вкрала. Крадійки зазвичай здатні на гірші речі.
— Не розумію, як ти можеш таке про неї казати, — обурився Норріс. — Ти її навіть не знаєш.
— Ми всі були у палаті того дня. Вона виявила повну відсутність поваги до доктора Крауча.
— Це не робить її крадійкою.
— Це робить її невдячною маленькою шмаркачкою. Що вже недобре, — Едвард кинув чергову порожню мушлю на таріль, — ось побачите, джентльмени, ми ще почуємо про міс Розу Конноллі.
Норріс випив забагато того вечора. Він відчував це, коли непевно крокував додому вздовж ріки з повним животом устриць і обличчям, яке горіло від бренді. Це була чудова вечеря. Найкраще з того, що він куштував, відколи прибув до Бостона. Так багато устриць! Він і не думав, що зможе їх стільки з’їсти. Але алкогольне сп’яніння не рятувало від холодного вітру, який пронизував до кісток, дуючи з ріки.
Норріс подумав про трьох своїх товаришів, які прямували до власних затишних осель, і уявляв привітні вогнища і затишні кімнати, які на них очікували.
Він зачепився чоботом за нерівну бруківку і ледь не впав. Сп’янілий, стояв, хитаючись на вітру і дивлячись кудись за ріку. На півночі, з іншого боку мосту Прізон Пойнт, слабко мерехтіли вогні в’язниці штату. На заході, за рікою, він побачив вогні в’язниці Лечмер Пойнт. Краєвид підбадьорював. Споглядання в’язниць як нагадування про те, як низько можна опуститися.
«Від джентльмена до простого крамаря, — подумав Норріс, — просто, якщо щось піде не так у справах, не поталанить у картах. Не буде більше гарного будинку та карети. Раптове перетворення на перукаря або колісного майстра. Ще одне спотикання, невдала позика — і доведеться приміряти жебрацьке дрантя й торгувати сірниками на вулиці або замітати пил за пенні. Ще одна помилка — і тремтіти від холоду у камері Лечмер Пойнт або визирати з-за решітки у Чарльзтауні.
А звідти можна опуститися лише в могилу».
О, так, похмурий краєвид, але він також підгодовував амбіції Норріса. Юнак керувався не лише спокусою безкінечних тарілок з устрицями чи ароматом чудових черевиків з телячої шкіри та вельветових комірів. Ні, він дивився у іншому напрямку, через прірву, в яку можна було зірватися.
«Я маю вчитися, — думав він, — і ще маю час цього вечора. Я не настільки п’яний, щоб не прочитати бодай одну главу Вістера, щось обов’язково залишиться в голові».
