Сад кісток полностью

Але коли Норріс видерся вузькими сходами до свого крижаного горища, він був надто виснажений, щоб бодай розгорнути нотатник, який лежав на столі коло вікна. Щоб заощадити свічку, юнак ходив у пітьмі і весь час спотикався. Краще не марнувати свічку і прокинутися рано вранці, коли мозок буде свіжішим. Коли можна буде читати при денному світлі. Він роздягався у слабкому світінні вікна, визирнув на лікарняне поле, коли розв’язував краватку, розстібнув жилет. Удалині, за чорною смугою поля, мерехтіли вогні лікарняних вікон. Норріс уявив темні палати, якими лунав кашель. Там довгими рядами стояли ліжка, в яких зараз спали пацієнти. Так багато років навчання лежали перед ним, але він не мав і тіні сумніву, що має бути тут. Ця мить, це промерзле горище були лише частиною шляху, на який він вийшов багато років тому, коли був ще хлопчиком, коли вперше побачив, як батько розрізає забиту свиню. Коли він побачив її серце, яке ще тремтіло у грудях. Він притиснув руку до власних грудей, відчув биття свого серця і подумав: «Ми подібні. Свині, корови і люди. Механізм той самий. Якби ж я тільки міг зрозуміти, що змушує його працювати, що призводить до руху деталей, я б дізнався, як підтримувати його роботу. Я б дізнався, як ошукати смерть».

Норріс скинув підтяжки, зняв штани і повісив їх на стілець. Тремтячи, він заліз під ковдру. З повним животом і головою, яка паморочилась від бренді, він майже одразу заснув.

І майже одразу прокинувся від стуку у двері.

— Містере Маршалл? Містере Маршалл, ви тут?

Норріс зіскочив з ліжка і зачепився за щось у пітьмі горища. Відчинивши двері, він побачив старого працівника лікарні, його обличчя в непевному світінні ліхтаря здавалось моторошним.

— Ви потрібні в лікарні, — сказав старий.

— Що сталося?

— Карета перекинулася біля мосту через канал. Привозять поранених, а ми не можемо знайти сестру Робінсон. Вони покликали інших лікарів, але ви живете так близько, і я подумав, що варто покликати вас. Студент-медик — краще, ніж ніхто.

— Так, звісно, — сказав Норріс, не звертаючи уваги на не— передбачувані обставини, — я зараз буду.

Він одягався у темряві, незграбно натягнув штани, чоботи і жилет. Юнак не потурбувався про кітель. Якщо там усе в крові, його однаково треба буде скинути, щоб не забруднити. Він натягнув пальто, щоб не замерзнути, і темними сходами вискочив у ніч. Вітер дув із заходу, несучи сморід ріки. Норріс побіг просто через поле, і холоші його штанів невдовзі були мокрі від вологої трави. Його серце несамовито калатало у передбаченні. Він подумав, що перевертання карети могло призвести до численних поранень. Чи знатиме він, що треба буде робити? Він не жахався вигляду крові, бачив її вдосталь у сараї на фермі, де забивали тварин. Він страхався власного незнання. Норріс був таким зануреним у власні думки про критичний момент, який очікував на нього, що не одразу зрозумів, що чує. Але, зробивши ще кілька кроків, він почув це знову і зупинився.

З берега ріки доносився жіночий стогін.

Звук страждання, чи просто хвойда обслуговує клієнта? Вечорами він не раз ставав свідком таких випадків на березі ріки, у пітьмі під мостами, чув виття та хрюкання тих, хто злягався крадькома. Зараз не було часу підглядати за повіями, лікарня чекала на нього.

А потім звук повторився, і Норріс зупинився. Це був не чуттєвий стогін.

Він побіг до набережної і гукнув:

— Агов! Хто тут?

Подивившись униз на ріку, він побачив щось темне, що лежало там, де плескалася вода. Тіло?

Юнак зліз по камінню, і його ноги провалилися у чорну муляку. Холодний бруд просочився крізь тріснуту та протерту шкіру черевиків. Коли він підійшов ближче до води, серце забилося частіше, а дихання пришвидшилось. Це було тіло. У темряві юнак міг роздивитись лише силует жінки. Вона лежала на спині, її спідниці до самого корсета були у воді. Руки оніміли від холоду та жаху. Норріс підхопив її під руки і потягнув берегом угору, доки повністю не витяг із води. Судома звела руки, зі штанів текла вода. Маршалл схилився над жінкою з наміром виявити серцебиття, дихання чи будь-які ознаки життя.

Тепла рідина залила його руки. Це неочікуване тепло так вразило, що він не одразу зауважив, про що каже йому власна шкіра. Потім він опустив очі і побачив масляний блиск крові на своїй долоні.

Позаду нього почувся стукіт гальки по камінню. Норріс обернувся, і волосся стало дибки у нього на голові.

Істота стояла на березі над ним. Її чорний плащ роздмухало вітром, наче велетенські крила. Під каптуром проглядало обличчя Смерті, біле, як кістка. Порожні очі дивилися просто на нього, наче позначали, що його душа буде наступною під час сьогоднішніх жнив, а він буде наступним, на кого упаде її коса.

Норріс застиг від жаху й не зміг би втекти, навіть якби істота напала на нього, навіть якби її лезо вже свистіло в повітрі.

Але раптово вона зникла. А Норріс побачив лише місяць на нічному небі, що мерехтів крізь щілину між хмарами.

На набережній зблиснуло світло ліхтаря.

— Агов! — гукнув працівник лікарні. — Хто там, унизу?