Сад кісток полностью

— Я фермер. Де ще мені вчитися?

— А я син священника. Гадаєш, уроки, які я засвоїв з проповідей мого батька, були хоч трохи такими корисними, як твої? Фермери знають про народження і смерть набагато більше, ніж ті, хто сидять на церковних лавах.

Зі стогоном Норріс повернувся і взяв свій кітель — єдиний предмет одягу, на якому не було крові Мері Робінсон, але тільки тому, що власник залишив його тут учора ввечері.

— Ти маєш якесь дивне уявлення про шляхетність фермерів.

— Я можу розпізнати людей науки, коли їх побачу. Також я мав змогу переконатись у твоїй шляхетності.

— Моїй шляхетності?

— В анатомічній кімнаті, коли Чарльз перетворив на кроваву кашу труп старого ірландця. Ми обидва знаємо, що Чарлі лише за крок від того, щоб бути викинутим з коледжу. Але ти тоді вийшов уперед і прикрив його, коли ані Едвард, ані я не зробили цього.

— Навряд чи то була шляхетність. Просто я не міг спокійно спостерігати, як плаче дорослий чоловік.

— Hoppice, ти не такий, як більшість у нашій групі. Це твоє покликання. Ти вважаєш, що Чарлі Лекевей переймається анатомією, медичною наукою? Єдина причина, чому він тут, це тому, що його дядечко чекає цього від нього. Його покійний батько був лікарем. І його дід теж. А йому бракує сміливості піти проти родини. А Едвард... Він навіть не намагається приховувати свою байдужість. Половина студентів тут лише через примхи їхніх батьків. А інша половина просто хоче отримати ремесло. Таке, що забезпечить їм комфортабельне життя.

— А чому ти тут? Бо це твоє покликання?

— Я визнаю, медицина не була моїм першочерговим вибором. Але поету буде важко влаштувати своє життя. Навіть якщо я друкуватимусь у «Щоденних оголошеннях».

Норріс придушив сміх. Оце насправді нікчемна професія, яка підходить хіба що щасливчикам з купою грошей, які можуть собі дозволити витрачати дорогоцінний час на написання віршиків. Він дипломатично сказав:

— Боюсь, я незнайомий з твоїми роботами.

Венделл зітхнув:

— Тоді ти розумієш, чому я не обрав кар’єру поета. І до вивчення права мені теж забракло наснаги.

— То медицина посіла третє місце. Це важко назвати покликанням.

— Вона стала моїм покликанням. Я знаю, що маю стати лікарем.

Норріс взяв пальто і на мить завмер, роздивляючись криваві плями. Але все одно надягнув його. Мерехтіння замерзлої трави підказало, що сьогодні йому знадобиться будь-яка тепла річ, яку він може знайти у своєму жалюгідному гардеробі.

— З твого дозволу, я ще маю справу сьогодні. Мушу пояснити свою відсутність докторові Краучу. Він ще у лікарні?

— Норрісе, якщо ти збираєшся до лікарні, то я мушу попередити, що може очікувати там на тебе.

Норріс повернув до нього обличчя:

— Що?

— Знаєш, серед пацієнтів і персоналу ходять балачки. Люди мають сумніви щодо тебе. Вони налякані.

— Вони гадають, що це я її вбив?

— Опікуни розмовляли з містером Претгом.

— Вони ж не слухали його нісенітниці?

— Їм довелося слухати. Вони відповідальні за підтримання порядку у лікарні. Вони можуть покарати будь-якого доктора з персоналу. І, певна річ, вони можуть вигнати студента— ме— дика з палати.

— То як мені вчитися? Як продовжувати навчання?

— Доктор Крауч намагається їм це пояснити. І доктор Гренвілл категорично проти твого відсторонення. Але інші...

— Інші?

— Чутки серед родин пацієнтів. І на вулицях також.

— Що вони кажуть?

— Що відрізаний язик свідчить про те, що вбивця — студент-медик.

— Або хтось, хто забивав тварин, — додав Норріс, — і все це про мене.

— Я просто прийшов розповісти тобі про стан речей. Є люди, які... дуже тебе бояться.

— Але чому ти мене не боїшся? Чому ти вирішив, що я невинний?

— Я нічого не вирішив.

Норріс гірко посміхнувся.

— Оце надійний друг.

— Чорт забирай, саме це і має робити друг! Казати правду. Що твоє майбутнє під загрозою, — Венделл повернувся і пішов до дверей. Там він зупинився і поглянув на Норріса. — Ти маєш більше впертості та гордощів, ніж будь-який синок багатіїв, якого я колись зустрічав. Але через них ти весь світ бачиш негативним. Мені не потрібен такий друг, як ти. Я навіть не хочу мати такого друга, — він різко відчинив двері.

— Венделле!

— Тобі варто поговорити з доктором Краучем. І подякувати за те, що захищав тебе. Бо він зрештою заслуговує на це.

— Венделле, пробач мені, — сказав Норріс і зітхнув. — Я не звик помічати в людях хороше.

— Але помічаєш погане?

— Я зрідка розчаровуюсь.

— Тоді варто змінити коло знайомств.

Норріс усміхнувся на це. Він сів на ліжко і потер обличчя.

— Гадаю, твоя правда.

Венделл зачинив двері і підійшов до нього.

— Що ти збираєшся робити?

— З чутками? А що я можу зробити? Що наполегливіше я доводитиму свою непричетність, то більш винуватий вигляд матиму.

— Але ти мусиш щось робити. Це твоє майбутнє.

Воно висіло на волосинці. Кілька сумнівів, кілька тихих слів, і опікуни лікарні можуть назавжди заборонити йому вхід до палат.

«Як легко псується репутація» — подумав Норріс.