— Як щодо коледжу, де навчалися доктор Голмс і Норріс Маршалл?
— Медичний коледж Бостона був одним з найкращих. Але навіть там студенти мали складнощі з отриманням трупів. Заможні студенти могли сплачувати воскресителям за постачання тіл. Але якщо ти був бідним, як містер Маршалл, то мусив іти і відкопувати померлих власноруч. Це водночас давало можливість сплачувати за навчання.
Джулія здригнулася.
— Я б не хотіла зараз брати участь у такій навчально-виробничій програмі.
— Але це був шанс для бідної людини стати лікарем. Нелегкий, але тим не менш. Для вступу у медичний навчальний заклад не вимагалася якась попередня освіта, але потрібно було знати латину і фізику. Норріс Маршалл мусив вивчити ці дисципліни самотужки — неймовірно, враховуючи відсутність доступу до бібліотек у сільській місцевості.
— Певно, він мав неабиякі здібності.
— І рішучість. Він знав, заради чого робив це. Стати лікарем — було одним зі шляхів змінити своє становище у суспільстві. Лікарі користувалися повагою. Але у процесі навчання студенти-медики стикалися з огидними і навіть жахаючими речами.
— Чому?
— Тому що вони, як стерв’ятники, полювали за мертвими тілами. Викопували їх, розрізали, щоб зазирнути всередину. І, звісно, їх нерідко засуджували за їхні витівки, за жарти з частинами тіл під час практики. Вони, наприклад, могли махати вам з вікна одразу кількома руками.
— Вони це робили?
— Не забувайте, це були просто молоді хлопці трохи за двадцять. А люди у такому віці не надто розсудливі, — він підсунув книжку до Джулії, — тут є багато про такі речі.
— Ви її вже читали?
— О, я багато про це знаю. Мої батько і дід були лікарями, тож я чув чимало таких історій з самого дитинства. Насправді майже кожне покоління моєї родини мало лікаря. Боюся, медичний ген оминув мене, але мій внучатий племінник продовжує традицію. Коли я був підлітком, дідусь розповів мені історію про студента, який поцупив жіночий труп з анатомічної лабораторії. Він підклав його до ліжка свого сусіда просто щоб пожартувати. Вони вважали це вельми дотепним.
— Вони хворі!
— Більшість людей погодиться з вами. Це пояснює, чому відбувалися анатомічні заколоти, коли розлючені юрби народу нападали на медичні школи. Це траплялось у Філадельфії, Балтиморі, Нью-Йорку. Будь-який медичний навчальний заклад міг бути спаленим ущент. Суспільний жах та підозри призводили до того, що незначний інцидент міг спричинити заколот.
— Мені здається, їхні підозри були цілком обґрунтованими.
— Але де б ми були сьогодні, якби лікарі не могли робити розтини трупів? Якщо ви вірите у медичну науку, то маєте погодитися із необхідністю вивчення анатомії.
Здалеку почувся поромний гудок. Джулія подивилася на годинник і підвелася.
— Я мушу йти, Генрі. Маю встигнути на наступний пором.
— Коли ви повернетеся, можете допомогти мені підняти ящики з підвалу.
— Це запрошення?
Він роздратовано стукнув своїм ціпком по підлозі.
— Я думав, це й так зрозуміло.
Вона подивилась на купу невідкритих коробок і подумала про скарби, які ще треба було відшукати всередині них, про листи, які треба було прочитати. Джулія не мала уявлення, чи розгадка, чиїм був скелет у її саду, крилася в цих коробках. Усе, що вона знала — це те, що історія про Норріса Маршал— ла та Вестендського Женця вже спокусила, її і вона жадала дізнатися більше.
— Ви ж повернетесь, чи не так? — спитав Генрі.
— Мені треба звіритися з календарем.
Був уже вечір, коли Джулія нарешті повернулась додому у Вестон. Тут принаймні світило сонце, і вона подумала, що було б непогано витягти барбекю і хильнути трохи вина на задньому подвір’ї. Але коли вона повернула до свого провулку і побачила срібну БМВ, що стояла біля її будинку, шлунок стиснувся так міцно, що вино тепер могло б лише викликати блювоту. Що тут робить Річард?
Джулія вийшла з машини й роззирнулась довкола, але нікого не побачила. Лише коли вийшла через кухонні двері на заднє подвір’я, побачила його посеред схилу, де він оглядав її володіння.
— Річарде?
Її колишній чоловік обернувся, і вона пішла йому назустріч. Минуло п’ять місяців, відколи вони бачилися востаннє. Він був у гарній формі, підтягнутий і засмаглий. Було боляче дивитись на те, як гарно на нього вплинуло розлучення. Чи, можливо, справа була у тих заміських клубах, де він вештався з Тіфані-з-однією-ф.
— Я намагався зателефонувати, але ти ніколи не береш слухавку, — сказав він. — Я подумав, що ти уникаєш моїх дзвінків.
— Я їздила у Мен на вихідні.
Він навіть не спитав навіщо. Як завжди, його насправді не цікавило, чим вона займається. Натомість він показав на її заросле подвір’я.
— Чудова ділянка. Ти можеш тут багато чого зробити. Навіть для басейну місце є.
— Я не можу собі дозволити басейн.
— Тоді терасу. Треба лише розчистити ці чагарники біля струмка.
— Річарде, що ти тут робиш?
— Я був неподалік. Вирішив, що можу заскочити подивитись на твій новий маєток.
— Що ж, ось він.
— Будинок вимагає капітального ремонту.
— Я займаюсь ним потроху.
— Хто тобі допомагає?
— Ніхто, — її підборіддя гордо стриміло у небо. — Я сама поклала кахель на підлозі у ванній.
