Джекові не довелося довго шукати свіже поховання. Світло ліхтаря вихопило з темряви могилу, земля на якій ще не вкрилася льодом. Він поглянув на надгробки сусідніх могил, щоб зрозуміти, з якого боку голова. Туди він і всадив лопату в першу чергу. Кинувши ґрунт лише кілька разів, він відчув, що йому стало важче дихати. Він зробив паузу, хапав ротом холодне повітря і шкодував, що не взяв із собою молодого Норріса Маршалла. Але хай заберуть його чорти, коли він втратить бодай долар, якщо міг поратися з роботою власноруч.
Коли Джек знову встромив лопату у ґрунт і збирався відкинути його вбік, раптовий вигук змусив його завмерти.
— Он він! Хапайте його!
На ньому зійшлося світло трьох ліхтарів, які наближалися так швидко, що він не встиг загасити власний. У паніці він покинув лампу там, де вона була, і побіг, прихопивши лише лопату. Темрява приховувала його сліди, але кожна могила була перешкодою на шляху чоловіка, наче кістляві руки намагалися схопити Джека, заважаючи швидкій втечі. Здавалося, саме кладовище хотіло помститися йому за всю ту наругу, яку він будь-коли вчинив. Чоловік оступився і впав на коліна, лід тріснув під ним, як скло.
— Сюди! — почулося поруч.
Пролунав постріл, і Джек почув, як куля прошипіла біля його щоки. Він підхопився на ноги і подерся муром, лопату утікач кинув, ще коли впав. Коли він уже сидів на возі, інша куля просвистіла так близько, що зачепила його волосся.
— Він тікає!
Один удар батогом, і кінь рвонув з місця, фургон несамовито грюкав позаду. Джек почув ще один, останній постріл, але його переслідувачі залишилися далеко позаду, а їхні лампи світили у пітьму.
За якийсь час він зупинив коня. Той був захеканий, і Джек знав: якщо не дати йому перепочити, то коня він втратить так само, як і лопату з ліхтарем. І де він тоді опиниться — ремісник без інструменту?
Ремесло, яким він займався занадто довго.
Цієї ночі був повний провал. А що буде наступної? А після неї? Він подумав про скриньку з готівкою у схованці під підлогою спальні і про заощаджені гроші. Їх замало, грошей завжди замало. Був слушний час замислитися про їхнє з Фанні майбутнє. Якщо їм вдасться утримувати таверну і надалі, з голоду вони не помруть. Але якщо все, на що можна сподіватись — це
Але й вона ще не була гарантована. Завжди є небезпека голоду. Випадкова пожежа, окалина, що вилетіла з вогнища, і «Чорний лонжерон» — заклад, який їм залишив батько Фанні, також залишиться в минулому. Тоді Джекові доведеться турбуватися про те, як їх нагодувати. Вантаж, який усе важче і важче переносити, бо роки беруть своє. І це навіть не через хворі коліна чи біль у спині, ні. Це через справи, які стає дедалі важче вести. Нові медичні школи з’являються навкруги, а студенти потребують трупів. Попит зростає і сприяє появі нових викрадачів трупів. А вони молодші, спритніші та відчайдушніші.
А ще вони мають міцні спини.
Минулого тижня Джек прибув до доктора С’ювола із добряче зіпсованим взірцем — найкращим, що йому довелося знайти тієї ночі. Він бачив шість діжок на подвір’ї доктора, кожна мала маркування з етикеткою «Розсіл».
— Їх щойно доставили, — сказав С’ювол, коли Джек перераховував гроші, — у гарному стані.
— Тут лише п’ятнадцять доларів, — поскаржився викрадач трупів, дивлячись на гроші, які йому дав хірург.
— Ваш екземпляр уже гнилий, містере Б’юрк.
— Я розраховував на двадцять.
— Я заплатив двадцять за кожен екземпляр у діжці, — відповів С’ювол, — вони у значно кращому стані, і я можу отримувати їх по шість за раз. Просто з Нью-Йорка.
«До біса Нью-Йорк, — подумав Джек, коли тремтів, зажурений, у своєму фургоні. — Де я знаду джерело у Бостоні? Мало помирає людей. Зараз би якусь чуму, щоб підчистила нетрі у Сауті та Чарльзтоні. Ніхто б не сумував за тією черню. Зрештою, має ж бути хоч якась користь від ірландців. Хай вони зроблять його багатим. Щоб стати багатим, Джек Б’юрк міг би продати власну душу.
А, можливо, він уже це зробив.
Пізніше, коли він повернувся до «Чорного лонжерона», кінцівки заклякли, і він ледве зліз зі свого воза. Джек відвів коня до стайні, збив замерзлий бруд зі своїх черевиків і втомлено почовгав до таверни.
Він не бажав нічого, окрім чарки бренді, що її можна було випити біля теплого вогнища. Але, щойно усівшись на стілець, Джек відчув на собі погляд Фанні, яка спостерігала за ним з-за прилавка. Він не звернув на неї уваги, він ні на кого не звертав уваги, очікуючи, доки чутливість повернеться до заціпенілих пальців ніг.
Заклад був майже порожнім. Холод відвадив багатьох завсідників, цього вечора лише найбільш жалюгідні пияки сповзалися з вулиць.
Один чоловік стояв коло бару і рився у брудних кишенях, шукаючи брудні монети. Ніщо не могло розвіяти тугу цієї ночі краще за кілька дорогоцінних крапель рому.
Інший чоловік у кутку опустив голову, а його хропіння було достатньо гучне, щоб змусити брязкати порожні келихи, що були розкидані на столі.
— Ти раненько сьогодні.
