Джек підняв погляд на Фанні, яка стояла над ним. Її очі питально звузились.
— Не найкращий вечір, — усе, що він відповів, зробивши ковток з келиха.
— Гадаєш, у мене тут був кращий вечір?
— Ти принаймні провела його коло вогнища.
— Із цим натовпом, — фиркнула жінка, — не варто було навіть двері відчиняти.
— Ще один келих, — гукнув чоловік біля бару.
— Спочатку покажи свої монети, — кинула йому Фанні.
— Вони у мене є. Десь у цих клятих кишенях.
— Знайдеш — поговоримо.
— Пожалійте мене, місіс. Сьогодні так холодно.
— І ти маєш усі шанси опинитися на тому холоді, якщо більше не можеш платити за випивку, — вона знову подивилась на Джека. — Ти повернувся з порожніми руками, чи не так?
Він потиснув плечима.
— Там були охоронці.
— Ти не спробував в іншому місці?
— Не міг. Довелося кинути лопату і ліхтар.
— Ти не зміг привезти додому навіть власні інструменти?
Він грюкнув своїм келихом.
— Годі!
Вона нахилилась ближче і м’яко сказала:
— Джеку, є простіші шляхи здобуття грошей. І ти це знаєш. Дозволь мені сказати лише слово, і ти матимеш таку роботу, яка тобі потрібна.
— А потім мене за неї повісять, — Джек похитав пальцем. — Краще я займатимусь власною справою, дякую!
— Останніми днями ти повертався порожній частіше, ніж будь— коли.
— Поганий урожай.
— Це все, що я чую кожного разу.
— Бо так і є. Він просто погіршується.
— Ти гадаєш, у мене тут справи йдуть угору? — вона кивнула головою у бік майже порожнього приміщення. — Вони всі тепер ходять у «Русалку». Чи у «Плуг і зірку», чи до Кугана. Ще один такий рік, і доведеться зачинятися.
— Місіс, — гукнув чоловік біля бару, — я знаю, що в мене є гроші. Ще лише одну, і я присягаюся, я заплачу вам наступного разу.
Фанні розгнівано повернулася до нього.
— Твої обіцянки нічого не варті. Не можеш платити — не можеш сидіти. Йди геть! — вона підійшла до нього і схопила за комір. — Нумо, забирайся! — ревіла жінка.
— Ви ж маєте про запас один келих.
— Ані краплини, — вона протягла чоловіка кімнатою, різко відчинила двері й виштовхала його на холод. Потім затраснула двері і повернулася, захекана й розчервоніла.
Коли Фанні була розлючена, на неї страшно було дивитися. Навіть Джек втиснувся у свій стілець, нажаханий тим, що може статися далі. Його погляд упав на самотнього відвідувача, який ще лишався — чоловіка, який заснув за кутовим столом.
— Ти теж. Час іти.
Чоловік не поворухнувся.
Те, що її було проігноровано, стало останньою краплиною, яка змусила обличчя Фанні спалахнути пурпуровим кольором, а м’язи на її руках напружитися.
— Ми зачинені. Іди, — вона швидко наблизилася до чоловіка і сильно штовхнула у плече. Але, замість того щоб піти, він завалився набік і впав зі свого стільця на підлогу.
Якусь мить Фанні просто дивилася з огидою на його роззявлений рот і висолоплений язик. Вона насупила брові, утворивши глибоку зморшку на лобі, і нахилила обличчя так близько, що Джек подумав, вона збирається поцілувати чоловіка.
— Він не дихає, Джеку, — сказала Фанні.
— Що?
Вона поглянула на свого чоловіка.
— Іди подивись.
Джек підвівся зі свого стільця і крекнув, опускаючись коло чоловіка на коліна.
— Ти бачив удосталь трупів, — сказала Фанні, — маєш сказати напевне.
Джек зазирнув у розплющені очі чоловіка. Слина блищала на його фіолетових губах. Коли він припинив хропіти? Коли тиша повисла над кутовим столом? Смерть підкралася так тихо, що вони навіть не зауважили її прихід.
Він підвів погляд на Фанні.
— Як його ім’я?
— Я не знаю.
— Ти знаєш, хто він?
— Просто вітром з верфі занесло. Прийшов сам.
Джек розпрямився, його спина боліла. Він подивився на Фанні.
— Ти зніми з нього одяг, а я піду запряжу коня.
Йому не треба було пояснювати дружині, що до чого, вона впіймала його погляд і кивнула у відповідь. Хитрість блиснула в її очах.
— Ми все ж заробимо свої двадцять доларів сьогодні, — промовив Джек.
— Воскреситель, — сказав Генрі, — старе слово, яке більше не вживається. Більшість людей сьогодні й не уявляє, який стосунок воно має до грабіжників могил чи викрадачів трупів.
— А Норріс Маршалл був одним із них, — сказала Джулія. — Лише за необхідності. Це точно не було його ремеслом. Вони сиділи за обіднім столом, сторінки нещодавно виявленого листа від Олівера Венделла Голмса було розкидано поміж їхніх горняток з кавою та ранкових мафінів. Це вже був доволі пізній ранок, туман усе ще висів за вікнами, які виходили на море, і Генрі ввімкнув усі лампи, щоб освітити похмуру кімнату.
— Свіжі трупи були цінним товаром у ті дні. Настільки цінним, що здобуття їх перетворилося на вигідну справу. А постачання тіл до нових медичних навчальних закладів процвітало по всій країні, — Генрі почовгав до однієї з книжкових шаф. Із пожовклих томів на полицях він витяг книжку і повернувся з нею до столу, де вони з Джулією читали під час сніданку. — Ви маєте розуміти, що означало бути студентом-медиком у 1830 році. Тоді не було жодних стандартів чи офіційної акредитації для медичних навчальних закладів. Одні були пристойними, інші — недалеко пішли від звичайних шахрайських схем заробітку з привласнення платні за навчання.
