Сад кісток полностью

— Та проститутка стверджує протилежне. У «Відомостях» пишуть, дівчина сказала, що була травмована, вони збирають пожертви на її користь. Навіть я згодний зі сміховинним містером Преттом щодо цього. Певна річ, Жнець — доктор Беррі. Але, якщо це не доктор Беррі, боюся, лишається лише один варіант підозрюваного, — Венделл подивився на нього крізь свій келих шампанського, — це ти.

Зніяковівши від погляду Венделла, Норріс повернувся, щоб роздивитись кімнату. Скільки людей у цей момент перешіптуються про нього? Незважаючи на зникнення доктора Беррі, підозри щодо Норріса, напевне, лишилися у багатьох.

— Що з обличчям? — вигукнув Венделл. — Намагаєшся вдавати винного?

— Задумався, скільки людей тут усе ще думають, що то був я. — Гренвілл не запросив би тебе, якби мав якісь сумніви. Норріс потиснув плечима.

— Запрошення отримали всі студенти.

— Ти знаєш чому, правда? Подивись довкола.

— На що?

— Усі ці юні леді шукають чоловіків. Не кажучи вже про всіх їхніх розпачливих матусь. Ти бачиш, що студентів-медиків не вистачає на всіх.

Норріс розсміявся на це.

— Ти, певно, у раю.

— Якби це справді був рай, тут не було б стільки вищих за мене дівчат, — він помітив, що Норріс поглядає не на дівчат, а на стіл з наїдками. — Гадаю, зараз не леді цікавлять тебе у першу чергу.

— Безсумнівно, це соковита шинка ось там.

— То пропоную з нею познайомитися.

Біля устриць вони зустріли Чарльза та Едварда.

— Є новини стосовно доктора Беррі, — сказав Едвард. — Його бачили у Лексінґтоні вчора ввечері. Нічна варта шукає там зараз.

— Три дні тому він був у Філадельфії, — додав Чарльз, — а позавчора — у Портленді.

— А тепер він у Лексінґтоні? — Венделл хмикнув. — Цей чоловік справді має крила.

— Саме так дехто його зображує, — мовив Едвард і поглянув на Норріса.

— Я ніколи не казав, що він має крила, — відповів той.

— Але та дівчина казала. Та дурна ірландка, — Едвард віддав свою тарілку з порожніми устричними мушлями служниці й тепер обмірковував, що б скуштувати іще з широкого вибору страв. Там були пудинги у формі віяла та свіжа тріска під шубою.

— Спробуй один з дивовижних медових пирогів, які приготував наш кухар, — запропонував Чарльз. — Мені вони завжди смакували найбільше.

— А ти хіба не їси?

Чарльз витяг хустинку і доторкнувся до брови. Його обличчя було світло-рожевим, як після танцю, але музики ще не починали грати.

— Боюсь, я не маю апетиту сьогодні. Перед цим тут було доволі прохолодно. Мати наказала їм додати жару, але вони, здається, перебільшили.

— Як на мене, температура ідеальна, — Едвард повернувся і поглянув на струнку брюнетку в рожевій сукні, яка прослизнула повз них. — Перепрошую, джентльмени. Гадаю, мій апетит переключився на інші речі. Венделле, ти знайомий з тією дівчиною, чи не так? Не міг би ти мене відрекомендувати?

Коли Едвард і Венделл вирушили навздогін за брюнеткою, Норріс нахмурився і спитав Чарльза:

— Тобі зле? Маєш нездоровий вигляд.

— Я справді не в тому стані, щоб бути тут. Але мати наполягає.

— Твоя мати мене приємно вразила.

Чарльз зітхнув.

— Так, вона вміє вразити кожного. Сподіваюсь, тобі не довелося слухати її промову про те, що жінкам варто ставати лікарями.

— Лише трохи.

— Ми змушені слухати це весь час. Особливо бідолашний дядечко. Він каже, що це спричинить заколоти, якщо він коли-небудь наважиться приймати жінок до коледжу.

Музики почали настроювати свої інструменти, і пари вже стали збиратися, а хто був сам, шукав можливого партнера для танцю.

— Гадаю, мені час іти, — сказав Чарльз і знову торкнувся брови. — Я справді почуваюся дуже погано.

— Що сталося з твоєю рукою?

— А, це той поріз під час розтину. Він трохи набряк.

— Твій дядечко оглянув його?

— Якщо стане гірше, я йому покажу, — Чарльз повернувся, щоб піти, але його шлях із усмішками перетнули дві юні леді.

Вища, темноволоса, вдягнена у ніжно— зелену сукню, сказала:

— Ми дуже сердиті на вас, Чарльзе. Коли ви знову нас відвідаєте? Чи ви маєте причину нас зневажати?

Чарльз стояв, витріщившись на них.

— Прошу вибачення, я не мав жодних...

— О, заради бога, — сказала нижча. — Ви обіцяли приїхати до нас минулого березня, пам’ятаєте? Ми були такі розчаровані, коли ваш дядечко прибув до Провіденса без вас.

— Я мав готуватися до іспитів.

— Ви все одно могли б приїхати, лише на два тижні. Ми планували прийом для вас, а ви його пропустили.

— Наступного разу, я обіцяю! — сказав Чарльз, жадаючи піти. — Перепрошую, але, боюся, я маю напад лихоманки.

— Ви не збираєтеся танцювати?

— Я почуваюся незграбним сьогодні, — він кинув відчайдушний погляд на Норріса. — Але дозвольте мені відрекомендувати вам одного з найбільш блискучих моїх одногрупників, містера Норріса Маршалла з Бельмонта. А це — сестри Веллівер з Провіденса. Їхній батько, доктор Шервуд Веллівер, один із друзів мого дядечка.

— Один із найкращих друзів, — додала вища леді. — Ми приїхали до Бостона на місяць. Я Гвендолін. Вона — Кітті.

— То ви також збираєтеся стати лікарем? — спитала Кітті, роздивляючись Норріса. — Здається, усі джентльмени, яких ми зустріли цими днями, — лікарі. Або збираються ними стати.