Крізь закриту ширму Джулія почула, як лікар радився з медсестрою. Вона підвелась і потерла заспані очі. Жінка задрімала на стільці поруч із ліжком Генрі, і роман у м’якій обкладинці, який вона читала, упав на підлогу. Джулія підняла книжку і поглянула на старого. Він принаймні спав зручно.
— Це остання ЕКГ? — спитав чоловік.
— Так. Доктор Джарвіс сказав, що вони всі були в нормі.
— Ви не бачили аритмію на моніторі?
— Ще ні.
Почувся шурхіт паперу.
— Аналіз крові в нормі. Ой, ні. Беру свої слова назад. Його печінкові ферменти дещо зависокі. Певно, знову зазирав до винного погреба.
— Вам ще щось потрібно, докторе Пейдж?
— Хіба що подвійну порцію скотча.
Медсестра засміялася.
— Нарешті моє чергування скінчилося. Нехай щастить! З ним вам це не завадить.
Ширма відсунулася, і доктор Пейдж вийшов із-за неї. Джулія підвелася привітати його, і її погляд завмер на вельми знайомому обличчі.
— Томе, — прошепотіла вона.
— Привіт, Джуліє! Я чув, ви мали з ним клопоти. Від імені всієї нашої родини я прошу вибачення.
— А ви... — вона помовчала, — ви його внучатий племінник?
— Так. Хіба він не казав, що я живу поруч із вами?
— Ні. Він ніколи про це не згадував.
Том здивовано поглянув на Генрі, який усе ще сопів уві сні.
— Що ж, це дивно. Я розповідав йому, що ми знайомі. Ось чому він вам дзвонив.
Джулія жестом показала йому відійти з нею подалі від ліжка. Вони пішли від ширми до сестринського посту.
— Генрі подзвонив мені через папери Гільди. Він подумав, що мені буде цікава історія мого будинку.
— Правильно. Я казав йому, що ви бажаєте дізнатися більше про кістки в саду. Генрі — щось на кшталт нашого родинного історика, тож я подумав, що він зможе вам допомогти, — Том поглянув у бік ліжка Генрі. — Певна річ, йому вісімдесят дев’ять. Він може забувати деякі речі.
— Він зберіг гостроту розуму.
— Як і гостроту язика.
Джулія розсміялась у відповідь.
— Так, і те, й інше. Ось чому я була така вражена, коли знайшла його на підлозі. Він здавався таким непохитним.
— Я радий, що ви опинилися там. Дякую за все, що ви зробили, — Том торкнувся її плеча, і Джулія почервоніла, відчувши тепло його руки. — Він не той чоловік, з яким легко мати справу. Можливо, через це він так і не одружився, — Том поглянув на історію хвороби. — Але на паперах у нього все чудово.
— Я забула. Генрі казав мені, що його внучатий племінник— лікар.
— Так, але не того профілю. Я спеціалізуюся на інфекційних захворюваннях. Доктор Джарвіс каже, що можуть бути проблеми зі старим серцем.
— Він хоче поїхати додому. Генрі просив мене зателефонувати якомусь чоловікові на ім’я Варт, щоб той відвіз його на човні.
— Ви жартуєте? — Том поглянув на неї. — Варт іще живий?
— Що ми будемо з ним робити?
— Ми? — він згорнув історію хвороби. — Як Генрі спромігся вплутати вас у це?
Вона зітхнула.
— Я почуваюся відповідальною, якоюсь мірою. Це через мене він рився у тих коробках і самотужки мусив їх тягати. Можливо, це було для нього занадто, тому він і знепритомнів.
— Ви не можете примусити Генрі робити те, чого він не хоче. Коли я розмовляв з ним минулого тижня, він здавався таким захопленим, яким я не бачив його кілька років. Зазвичай він примхливий і засмучений. А зараз — лише примхливий.
За ширмою пролунав голос Генрі:
— Я це почув.
Том скривився і поклав історію хвороби. Він підійшов до ліжка Генрі і відсунув ширму.
— Ти прокинувся.
— Багато ж тобі знадобилось часу, щоб дістатися сюди. Тепер ходім додому.
— Овва! Що за поспіх?
— Ми з Джулією ще маємо роботу. Ще щонайменше двадцять коробок. Де вона?
Вона підійшла до Тома біля ширми.
— Уже надто пізно, щоб їхати додому. Чому б вам ще не поспати?
— Лише якщо ви пообіцяєте забрати мене додому завтра.
Вона подивилась на Тома.
— Що думаєте?
— Залежить від доктора Джарвіса, — сказав він. — Лише з його дозволу я допоможу вам відвезти Генрі додому завтра вранці. І залишуся з ним на кілька днів. Просто пересвідчитися, що все добре.
— О, чудово! — радісно вигукнув Генрі. — Ти залишаєшся!
Том здивовано усміхнувся до свого двоюрідного діда.
— Чому б ні, Генрі? Так приємно, коли тобі раді!
— Ось
Був уже майже вечір, коли вони привезли Генрі на поромі додому. Хоча доктор Джарвіс і наказав йому вирушати одразу до ліжка, звісно ж, Генрі цього не зробив. Натомість він розташувався на вершині підвальних сходів і вигукував накази Тому, який тягав ящики нагору. Коли того вечора Генрі нарешті вирушив до своєї спальні, геть виснажений був не він, а Том.
Зітхнувши, Том опустився у крісло біля каміна і сказав:
— Може, йому і вісімдесят дев’ять, але він усе ще може вичавити з мене всі соки. А якщо я наважуся знехтувати ним, він застосує свій нещадний ціпок.
Джулія відірвала погляд від коробки з паперами, які вона саме розкладала.
— Він завжди був таким?
— Скільки я його пам’ятаю. Саме тому він живе сам. Ніхто з нашої родини не хоче мати з ним жодних справ.
— Тоді чому ви тут?
— Бо я єдиний, кому він ще дзвонить. Генрі ніколи не мав дітей. Схоже, що я виконую їхні обов’язки, — Том поглянув на неї з надією. — Хочете всиновити уживаного дядечка?
