Сад кісток полностью

— У неї була пологова лихоманка, — раптом сказав він.

— Що? — перепитав Едвард.

Венделл підвів погляд.

— Труп, який він різав того дня, коли поранився. Це була жінка, а доктор С’ювол сказав, що вона померла від пологової лихоманки.

— То й що?

— Ти бачив його руку.

Едвард похитав головою.

— Дуже страшний випадок бешихового запалення.

— Це гангрена, Едді. Зараз він у гарячці, його кров отруєна чимось, що він, певно, заніс через той маленький поріз скальпелем. Уважаєш випадковістю, що та жінка теж померла від стрімкої лихоманки?

Едвард знизав плечима.

— Багато жінок помирають від цього. Цього місяця більше, ніж колись.

— І більшість із них була пацієнтками доктора Крауча, — тихо промовив Венделл і знову перевів погляд на вогонь.

Вони почули важкі кроки, які спускалися сходами, і з’явився доктор С’ювол. Його масивна постать пройшла дверним прорізом.

Він поглянув на трьох юнаків, що зібрались у вітальні, і сказав:

— Ви, містере Маршалл! І містер Голмс також. Обидва ходімо нагору.

— Сер? — Норріс питально подивився на хірурга.

— Ви потрібні мені, щоб тримати пацієнта.

— Як щодо мене? — озвався Едвард.

— Ви справді гадаєте, що готові до цього, містере Кінгстон?

— Я... я впевнений, сер.

— Тоді ходімо з нами. Певна річ, ви будете нам корисні.

Трійко юнаків вирушили за С’юволом нагору, і з кожним кроком жах Норріса збільшувався. Він здогадувався, що зараз відбуватиметься. С’ювол провів їх коридором нагорі, і Норріс мигцем помітив родинні портрети, що висіли на стіні. Довга галерея видатних джентльменів і шляхетних леді.

Вони увійшли до кімнати Чарльза.

Сонце вже сідало, й останнє морозне світло вечора розфарбовувало вікно. Навколо ліжка горіло п’ять ламп. Між ними лежав блідий, як привид, Чарльз. Його ліва рука була прихована простирадлом. У кутку нерухомо сиділа його мати, її руки лежали на колінах і були міцно стиснуті в кулаки. Доктор Гренвілл стояв поруч із племінником, його голова схилилась у втомленій покірності. Ряд хірургічних інструментів відблискував на столі: скальпелі та пилка, шовкові нитки для зашивання ран і турнікет.

Чарльз завив.

— Мамо, будь ласка, — прошепотів він, — не дозволяй їм.

Елайза у відчаї подивилась на брата.

— Невже немає іншого виходу, Альдусе? Завтра йому стане краще. Якщо ми можемо почекати...

— Якби він показав нам свою руку раніше, — сказав Гренвілл, — я б міг зупинити процес. Кровопускання на початковому етапі дало б витекти отруті. Але тепер занадто пізно.

— Він сказав, що це був лише маленький поріз. Нічого особливого.

— Я бачив і менші порізи, які гноїлися і переходили у гангрену, — сказав доктор С’ювол. — Якщо таке трапилося, то вибору не лишається.

— Мамо, будь ласка, — Чарльз у паніці повернувся до своїх товаришів. — Венделле, Норрісе... не дайте їм це зробити. Не дозволяйте їм!

Норріс не міг нічого пообіцяти, він знав, що має статися. Подивився на скальпель і пилку для кісток, які лежали на столі, й подумав: «Боже милосердний, я не хочу цього бачити». Але він стояв непохитно, бо розумів, що його допомога життєво необхідна.

— Якщо ви відріжете її, дядечку, — промовив Чарльз, — я ніколи не стану хірургом.

— Я хочу, щоб ти прийняв ще одну дозу морфіну, — сказав Гренвілл, — нумо, пий.

— Я ніколи не стану тим, ким ви хотіли!

— Випий, Чарльзе. Випий усе.

Чарльз відкинувся на подушки і тихо схлипнув.

— Це все, чого я прагнув, — простогнав він. — Щоб ви пишалися мною.

— Я пишаюся тобою, хлопче!

— Скільки ви йому дали? — спитав С’ювол.

— Зараз чотири дози. Я не ризикну дати більше.

— Тоді зробімо це, Альдусе.

— Мамо? — закликав Чарльз.

Елайза підвелась і відчайдушно потягнула брата за руку.

— Хіба ти не можеш почекати ще один день? Будь ласка, лише один день!

— Місіс Лекевей, — сказав доктор С’ювол, — через один день може бути занадто пізно.

Він підняв простирадло, відкривши неприродно набряклу руку Чарльза. Вона була надута, наче кулька, а шкіра видавалася зеленувато-чорною. Навіть зі свого місця Норріс відчув сморід гнилої плоті.

— Це вже не просто бешихове запалення, мадам, — сказав С’ювол, — це вже волога гангрена. Тканини омертвіли, а за той короткий час, відколи я прибув, вона набрякла ще дужче, сповнюючись отруйними газами. Уже з’являються червоні прожилки ось тут, ближче до ліктя. Це свідчить про те, що отрута поширюється. До завтра вона, беззаперечно, досягне плеча. А тоді нічого, навіть ампутація, її не зупинить.

Елайза стояла з притиснутою до рота рукою і вражено дивилась на Чарльза.

— То більше нічого не можна вдіяти? Немає іншого шляху?

— Я спостерігав дуже багато таких випадків. Люди, чиї кінцівки були розчавлені в аваріях чи пробиті кулями. Я мав змогу переконатися: щойно починається волога гангрена, є дуже обмежений час для протидії. Забагато разів я зволікав і кожного разу шкодував про це. Я вивчив на все життя, що швидше ампутувати завжди краще, ніж пізніше, — він зробив паузу, після якої його голос став більш м’яким і спокійним. — Втратити руку — це не втратити життя. Якщо пощастить, ваш син залишиться з вами, мадам.