Сад кісток полностью

— Можливо, їй лише сімнадцять. Але вона заслуговує на повагу, сер. На великий подив, вона не просто врятувалася, а ще й зуміла зберегти життя своєї племінниці.

— Ви віддасте життя дитини на розсуд цієї дівчини?

— Так, сер. Віддам.

— Тоді ваш власний розсуд — це питання, містере Маршалл. Простій дівчині не можна довірити таку велику відповідальність!

Стук у двері змусив їх усіх обернутися. Елайза Лекевей із занепокоєним виглядом увійшла до кімнати.

— Чи все добре, Альдусе?

— Так-так, — Гренвілл глибоко зітхнув, — ми просто ведемо запальну дискусію.

— Ми чули вас згори. Ось чому я спустилася. Чарльз уже прокинувся і з задоволенням би побачив своїх друзів, — вона поглянула на Венделла і Норріса. — Він хотів переконатися, що ви не підете, не привітавшись із ним.

— Ми могли про це лише мріяти, — сказав Венделл, — і дуже сподівалися, що він зможе прийняти відвідувачів.

— Він буде страшенно радий гостям.

— Ідіть, — Гренвілл різко вказав юнакам на вихід, — нашу розмову закінчено.

Елайза насупила брови через грубий жест свого брата, але утрималась від коментарів, коли вела Норріса і Венделла з вітальні нагору. Натомість вона говорила про Чарльза.

— Він хотів спуститися вниз, щоб побачити вас, — казала місіс Лекевей, — але я переконала його залишитись у ліжку.

Він ще не надто впевнено тримається на ногах, заслабкий для цього. Чарльз лише почав одужувати.

Вони піднялися нагору, і Норріс знову мигцем поглянув на портрети родини Гренвілл, які висіли у коридорі другого поверху. Галерея молодих і старих, чоловіків і жінок. Він упізнав серед них Чарльза, який позував у франтуватому костюмі, стоячи поруч із письмовим столом. Його лівий лікоть безтурботно сперся на штабель книжок, а зап’ясток звисав з їхніх шкіряних корінців. Зап’ясток, якого він більше не мав.

— Прийшли твої друзі, любий, — сказала Елайза.

Вони знайшли Чарльза блідим, але усміхненим. Його ліва рука була схована під простирадлом.

— Я чув тут ревіння мого дядечка з першого поверху, — сказав Чарльз, — здається, унизу була доволі жвава дискусія.

Венделл підтягнув стілець, щоб сісти поруч із ліжком.

— Якби ми знали, що ти прокинувся, ми б піднялися раніше.

Чарльз спробував сісти, але його матір заперечила:

— Ні, Чарльзе. Тобі потрібен відпочинок.

— Мамо, я відпочивав усі ці дні і вже втомився від цього. Рано чи пізно мені доведеться підвестися, — скривившись, він нахилився вперед, а Елайза швидко підклала подушки йому під спину.

— То як ти почуваєшся, Чарлі? — спитав Венделл. — Усе ще дуже боляче?

— Лише коли припиняється дія морфіну. Але я намагаюся цього не допускати, — Чарльз із зусиллям спромігся на посмішку, — але мені вже набагато краще. Я дивлюся на це з позитивного боку. Тепер мені не доведеться виправдовуватися, чому я не навчився грати на фортепіано.

Елайза зітхнула.

— Це не смішно, любий.

— Мамо, ти не будеш заперечувати, якщо я трохи побуду зі своїми друзями? Таке відчуття, що я не бачив їх цілу вічність.

— Уважатимемо це ознакою твого одужання, — вона підвелася. — Я невдовзі провідаю тебе, любий.

Чарльз почекав, доки матір вийшла з кімнати, а тоді роздратовано зітхнув.

— Боже, вона не дає мені дихнути!

— Ти справді почуваєшся краще? — спитав Норріс.

— Мій дядечко каже, що всі ознаки добрі. У мене не було лихоманки з вівторка. Сьогодні зранку мене оглядав доктор С’ювол. Сказав, що задоволений раною, — він поглянув на свою забинтовану руку і додав, — він урятував мені життя.

При згадці імені доктора С’ювола ані Норріс, ані Венделл не промовили жодного слова.

— А тепер, — сказав сяючий Чарльз і подивився на друзів, — розкажіть мені всі новини. Що трапилось останнім часом?

— Нам бракувало тебе на заняттях.

— Зомлілого Чарлі? Не дивно, що ви всі скучили за мною. Хто завгодно матиме блискучий вигляд у порівнянні зі мною.

— У тебе є безліч часу для навчання, поки ти лежиш у цьому ліжку, — сказав Венделл. — Коли повернешся до коледжу, ти будеш найбільш блискучим поміж нас.

— Ти ж знаєш, що я не повернусь.

— Звісно, повернешся.

— Венделле, — тихо сказав Норріс, — краще бути відвертими, ти не вважаєш?

— Справді. Це все на краще, — сказав Чарльз, — я ніколи не уявляв себе лікарем. Усі це знають. Я не маю ані таланту, ані зацікавленості. Це завжди були лише сподівання мого дядечка, його очікування. Я не такий, як ви. Ви щасливі, бо завжди твердо знали, ким хочете бути.

— А ким ти хочеш бути, Чарлі? — спитав Норріс.

— Спитай Венделла. Він знає, — Чарльз указав на свого друга дитинства. — Ми обидва — члени андоверського літературного клубу. Він не один, у кого є схильність народжувати поетичні рядки.

Норріс здивовано посміхнувся.

— Ти хочеш бути поетом?