— Мій дядечко раніше цього не схвалював, але тепер йому доведеться. Та й чому б мені не обрати літературний шлях? Подивіться на Джона Грінліфа Віттієра. Його вірші вже мають успіх. А той добродій з Салему, письменник, містер Готорн. Він лише на кілька років старший за мене, але б’юсь об заклад, він скоро зробить собі ім’я. То чому б не піти тим шляхом, до якого я маю схильність? — він подивився на Венделла. — Як ти назвав це колись? Потяг до письменництва?
— П’янке задоволення від письменництва.
— Так, оце воно! П’янке задоволення! — Чарльз зітхнув. — Звісно, цим нелегко заробляти на життя.
— Якось упораєшся, — сказав Венделл сухо, оглянувши добре обставлену кімнату. — Не думаю, що тобі варто цим перейматися.
— Проблема полягає в тому, що мій дядечко вважає поезію та прозу просто легковажними розвагами, які не мають реального значення.
Венделл співчуваючи кивнув.
— Мій власний батько каже те ж саме.
— Ти не мав спокуси проігнорувати його? Усе одно обрати літературний шлях?
— Але я не маю заможного дядечка. Мені у будь-якому разі треба стати лікарем. Це годуватиме мене.
— Так, але це ніколи не прогодує мене. Тепер мій дядечко має це прийняти, — він поглянув на куксу, — немає нічого настільки ж нікчемного, як однорукий хірург.
— Ах, інша річ — однорукий поет! Ти будеш найбільш романтичною фігурою.
— Яка леді захоче собі такого? — сумно запитав Чарлі. — Тепер, коли я втратив руку?
Венделл потягнувся і стиснув плече друга.
— Чарлі, послухай мене. Жодна леді, яка варта знайомства, яка варта кохання, не зверне жодної уваги на те, що в тебе немає руки.
Скрип підлоги попередив, що Елайза повертається до кімнати.
— Джентльмени, — сказала вона, — я вважаю, що йому час відпочити.
— Мамо, ми лише розбалакалися.
— Доктор С’ювол сказав, що тобі не можна себе перевантажувати.
— Усе, що я перевантажую — це мій язик.
Венделл підвівся.
— У будь-якому разі нам треба йти.
— Чекайте. Ви так і не сказали, навіщо приходили до мого дядечка.
— О, нічого серйозного. Просто поговорити про справи у Вест-Енді.
— Маєш на увазі Женця? — Чарльз пожвавився. — Я чув, що знайдено тіло доктора Беррі.
Еліза втрутилася:
— Хто тобі сказав?
— Покоївки розмовляли про це.
— Вони не мусили. Я не хочу, аби тебе щось засмучувало.
— Я не засмучений. Я
— Не сьогодні, — сказала Елайза, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. — Твоїм друзям уже час іти.
Вона провела Венделла і Норріса сходами вниз до вхідних дверей. Коли юнаки вийшли надвір, вона сказала:
— Оскільки Чарльз радий вас бачити, я сподіваюся, що наступного разу ви обговорюватимете якісь веселі та безтурботні теми. Сьогодні по обіді тут були Кітті та Гвен Веллівер, і вони буквально залили його кімнату сміхом. Він має чути щасливі розмови, особливо перед Різдвом.
Від безмозких сестер Веллівер? Норріс би краще знепритомнів. Але все, що він сказав, було:
— Ми матимемо це на увазі, місіс Лекевей. На добраніч!
Вони трохи постояли надворі, випускаючи клуби пари від дихання в холодне повітря і спостерігаючи за самотнім вершником, який проскакав повз них. Чоловік втягував голову якомога глибше у свій плащ.
— Ти знаєш, доктор Гренвілл має рацію, — сказав Венделл, — дитині буде краще тут, з ним. Ми маємо прийняти його пропозицію.
— Ми не можемо ухвалити таке рішення. Це вибір Рози.
— Ти настільки довіряєш її судженням?
— Так, довіряю, — Норріс подивився у далечінь, де кінь з вершником розчинились у пітьмі вулиці Бікон. — Гадаю, вона наймудріша з усіх дівчат, яких я зустрічав.
— Ти одурманений нею, чи не так?
— Я її поважаю. І так, я люблю її, а хто б не любив? У неї напрочуд шляхетне серце.
— Це називається «одурманений», Норрісе. Зачарований. Закоханий, — Венделл зітхнув з розумінням. — А вона, певна річ, одурманена тобою.
Норріс насупив брови.
— Що?
— Хіба ти не бачив, як вона на тебе дивиться, як жадібно ловить кожне твоє слово? Як прибрала твою кімнату, заштопала твій кітель. Вона робить усе можливе, щоб сподобатися тобі. Скільки ще очевидних доказів тобі потрібно, щоб переконатися — вона закохана в тебе.
— Закохана?
— Розплющ очі, чоловіче! — Венделл засміявся і поплескав його по плечі. — Я мушу поїхати додому на свята. Думав, ти поїдеш до Бельмонта?
Норріс усе ще стояв, уражений щойно почутим від Венделла.
— Так, — приголомшено відповів юнак, — мій батько чекає на мене.
— Як щодо Рози?
Він думав лише про неї після того, як вони з Венделлом розійшлися. Коли повертався до свого помешкання, він розмірковував, що його друг міг виявитися правим. Роза закохана у нього? Він не помічав цього.
Знизу з вулиці він бачив, як тремтить світло свічки у вікні його горища. Подумав, що вона ще не спить, і раптово усвідомив, що не може дочекатися зустрічі з Розою. Він побіг сходами, відчуваючи більше збудження з кожним кроком. За хвилину відчинив двері, його серце шалено калатало як від очікування, так і від напруження.
