Карфагенець, який, схилившись, дивився з висоти урвища, пішов назад.
XV МАТО
Карфаген затопила радість, глибока, вселюдна, безмірна, нестямна; замуровано діри в руїнах, наново пофарбовано статуї богів, миртовим віттям устелено вулиці; на перехрестях курилися пахощі; юрби людей у барвистих шатах тиснулись на терасах, немов китиці розквітлих у повітрі квітів.
Водоноси, що скроплювали на вулицях кам'яні плити, своїми вигуками заглушували невпинний гомін; Гамількарові раби від імені господаря роздавали підсмажений ячмінь і шматки сирого м'яса. Городяни підходили один до одного, обіймалися й плакали; тірські міста здобуто, кочовиків розігнано, всіх варварів винищено. Акрополя не було видно під барвистими веларіумами; водорізи трирем, вишикуваних за молом в ряд, вилискували, неначе діамантова гребля; всюди запанував відновлений лад, почалося нове життя, буяло безмірне щастя. Цього дня Саламбо мала взяти шлюб із нумідійським царем.
На терасі Хамонового храму стояли три довгі, геть заставлені величезним золотим та срібним посудом столи, за які мали сісти жерці, старійшини й багатії, і четвертий, вищий стіл — для Гамількара, Нар-Гаваса та для Саламбо. Адже ж Саламбо, вернувши заїмф, урятувала батьківщину; тому карфагенці обернули її весілля на всенародне свято і тепер чекали внизу на майдані, коли вона з'явиться.
Та інше, ще палкіше бажання розпалювало їхню нетерплячку: під час весільного обряду було обіцяно скарати смертю Мато.
Запропоновано спочатку здерти з нього живого шкіру, залити йому всередину олова, заморити голодом; потім хотіли прив'язати його до дерева і приставити до нього мавпу, щоб камінням влучала йому в голову; він зневажив Таніту, отож богинині кінокефали мали помститися за неї. Інші вважали, що треба в тіло йому повтикати просякнуті оливою лляні ґноти і, запаливши їх, возити Мато на дромадері; вони втішалися, уявляючи собі, як походжатиме вулицями дромадер, а на ньому охоплена полум'ям людина тріпотітиме, як світильник на вітрі.
Але кому ж із громадян катувати його і чом би не залучити до того й решти? Бажана була така страта, в якій узяло б участь усе місто, щоб усі руки, вся зброя, геть усе в Карфагені аж до вуличних плит, до хвиль затоки, змогло б шматувати його, чавити, мордувати. Отже, старійшини вирішили, що він піде з в'язниці до Хамонового майдану без ніякої сторожі, із зв'язаними за спиною руками; заборонено було вражати його в серце, щоб продовжити йому життя; заборонено виколювати очі, щоб він міг до самого кінця бачити свої муки; заборонено кидати в нього будь-що, а також бити його більш як трьома пальцями воднораз.
Хоч він мав вийти аж наприкінці дня, та кілька разів декому ввижалося, що він уже йде; тоді юрба кидалася до Акрополя, вулиці безлюдніли, а згодом, бурмочучи, всі верталися назад. Багато хто звечора стовбичив на однім місці, здаля перегукуючись, показував свої нігті, навмисне відпущені, щоб глибше вп'ястися ними в тіло. Інші схвильовано походжали; декотрі були такі сполотнілі, ніби чекали на власні тортури.
Раптом по той бік Маппал замаяли великі пір'яні віяла. То вийшла з палацу Саламбо; всі з полегкістю зітхнули.
Та процесія посувалася поволі, й чекати на неї довелося довго.
Попереду йшли жерці патеків, тоді — Ешмунові, далі — Мелькартові, а там одні за одними прямували і всі інші жрецькі колегії, з тими самими знаками і таким самим ладом, як тоді, коли справляли жертви. Молохові жерці пройшли з понуреними головами, і натовп, немовби відчуваючи каяття, відступався від них. Зате Раббетнині жерці ступали гордо, тримаючи в руках ліри; за ними йшли жриці в прозорих убраннях, жовтих або чорних; вони кричали по-пташиному, звиваючись, немов змії, або кружляли під звуки флейт, удаючи танець зірок; від їхньої легкої одежі на вулицях струмували ніжні пахощі. Юрба плескала в долоні, вітаючи кедешимів, що з нафарбованими повіками йшли серед цих жінок, символізуючи двостатевість божества; напахчені й одягнені, як жінки, вони були схожі на них, дарма що мали пласкі груди й вузькі стегна. Цього дня над усім панувала, усе поглинала жіноча першооснова; містична хтивість сповнювала важке повітря; в глибині священних гаїв уже позапалювали смолоскипи; там уночі мали віддаватися любовним утіхам; із Сіцілії привезли три кораблі куртизанок, а ще прийшло їх чимало з пустелі.
Жрецькі колегії шикувалися на храмових подвір'ях, по зовнішніх галереях, уздовж подвійних східців, що здіймалися до мурів, дедалі зближуючись. Низки білих убрань з'являлися між колонами, і будівля сповнювалась живими статуями, непорушними, як і кам'яні.
Потім прибули державні скарбники, управителі провінцій і всі багатії. Внизу зчинилася метушня. З суміжних вулиць ринули юрби; храмові служники заходилися гнати їх ціпками назад; і серед старійшин із золотими тіарами на головах раптом на ношах, під пурпуровим балдахіном з'явилася Саламбо.
Здійнявся неймовірний галас; гучніше вдарили кімвали й кротали, загриміли тамбурини, і великий пурпуровий балдахін зник між двома колонами.
