Згодом він з'явився на другому поверсі. Під ним повільно ступала Саламбо; потім вона перейшла терасу і в глибині сіла на якийсь ніби трон, вирізьблений із черепашачого панцира. Під ноги їй підсунули підніжок з слонової кості на три східці; на першому стояло навколішках двоє негренят, і вона вряди-годи опиралася на їхні голови руками, обтяженими надто великими перснями.
Від кісточок до стегон її охоплювала густа, лускувата сітка, що мінилась, як перламутр; яскравий синій пояс стискав стан, а крізь два прорізи, подібні до місяця, видно було груди, що їх кінчики ховалися за карбункуловими підвісками. Зачіску оздоблювало павине пір'я, поцятковане зірками з самоцвітів. Широкий сніжно-білий плащ спадав позад неї; притиснувши лікті, зімкнувши коліна, з діамантовими браслетами високо на руках, вона сиділа, випростана в священній позі.
На двох нижчих тронах сиділи батько і наречений. Нар-Гавас був у світлій симарі й вінці з кам'яної солі, з-під якого спускалися дві коси, закручені, як Аммонові роги; Гамількар, у фіолетовій туніці, гаптованій золотим виноградним листям, мав при боці бойового меча.
На вільному місці, оточеному столами, поміж дзбанів трояндової олії, лежав пітон із Ешмунового храму й, кусаючи себе за хвіст, окреслював велике чорне коло. Посередині кола стояла мідна колона, що підтримувала кришталеве яйце, і сонячне проміння, падаючи на нього, розсипалося на всі боки.
Позад Саламбо вишикувалися в ряд Танітині жерці в лляних шатах; праворуч старійшини утворювали своїми тіарами довгу золоту смугу, а з другого боку багатії із смарагдовими скіпетрами становили таку саму довгу зелену стрічку; а ще далі, за ними, де поставали Молохові жерці, здавалося, височів пурпуровий мур із їхніх плащів. Інші колегії зайняли нижчі тераси. Юрба затоплювала вулиці. Вона вилазила на будинки і довгими смугами тяглася до вершини Акрополя. Маючи коло ніг своїх народ, над головою — небесне склепіння, довкола — безкрає море, затоку, гори, а вдалині — неозорі лани, осяйна Саламбо зливалась із Танітою і здавалася генієм Карфагена, її втіленою душею.
Бенкет мав тривати цілу ніч; розгалужені світильники стояли, як дерева, на скатертях із фарбованої шерсті, що ними були позастелювані низькі столи. Великі кухлі зі сплаву золота й срібла, амфори з синього скла, черепахові ложки й маленькі хлібчики тислися серед подвійного ряду тарілок, оздоблених по краях перлинами; виноградні грона й листя оповивали, наче тирси, лози з слонової кості; шапки снігу танули на тацях з чорного дерева; лимони, гранати, гарбузи й кавуни цілими горами здіймалися на високих срібних вазах; кабани з роззявленими пащами повитягалися в поросі з прянощів; зайці, вкриті шерстю, неначе стрибали серед квітів; скойки були наповнені м'ясною начинкою; печиво мало символічну форму; коли з мисок знімали покришки, звідти вилітали голуби.
Раби, попідтикавши туніки, навшпиньки сновигали поміж столів. Раз по раз линули гімни, що їх грали на лірах, або звучав хор голосів. Гомін народу, неугавний, як гуркіт моря, невиразно здіймався довкола бенкету і, здавалося, колисав його своєю мелодією; дехто згадав бенкет найманців; всі поринали в мрії про щастя. Сонце починало заходити, а на другому краю неба вже випливав серп місяця.
Раптом Саламбо, немовби хтось покликав її, повернула голову; люди, що дивилися на неї, поглянули й собі в той бік.
На вершині Акрополя відчинилися двері в'язниці, видовбаної у скелі в підніжжі храму; на порозі тієї чорної діри стояв чоловік.
Він вийшов, зігнувшись удвоє, з виглядом дикого звіра, випущеного раптом на волю.
Світло засліплювало йому очі, якусь хвилину він стояв непорушно. Всі пізнали його й затамували дух.
Тіло цієї жертви було для них щось незвичайне, повите майже священним сяйвом. Щоб роздивитися на нього, вони аж п'ялися вперед, надто жінки. їх палила жадоба дивитися на того, хто повбивав їхніх синів і чоловіків; з глибини душі мимоволі поставала якась ганебна цікавість — жадання пізнати його геть усього, бажання, змішане з докорами сумління, що оберталося на ще більшу ненависть.
Нарешті він ступив уперед; остовпілий з несподіванки натовп уже отямився. Всі підняли руки, і його не стало видно.
З Акрополя тяглося шістдесят сходинок. Він спустився ними, наче скотився, підхоплений потоком, з вершини гори; тричі він перестрибував через кілька сходинок, а внизу став як укопаний.
Плечі в нього були закривавлені; груди дихали поривчасто, важко; він так силкувався порвати свої пута, що руки, зв'язані навхрест на голій спині, роздувалися, неначе зміїні кільця.
З місця, де він опинився, перед ним розходилося кілька вулиць. Уздовж кожної були рівнобіжно натягнені три бронзові ланцюги, прикріплені до пупів богам-патекам; натовп відтиснено до будинків, а всередині походжали слуги старійшин, розмахуючи нагаями.
Один із них шмагонув Мато щосили. Він рушив вулицею.
