Найперше ухвалили вдатися по допомогу до римлян, і ту місію поклали на Спендія; та що він був перекинчик, йому бракувало на те сміливості. Дванадцять чоловік із грецьких колоній вирядилися з Аннаби нумідійським човном. Потім ватажки зажадали від усіх варварів, щоб вони склали присягу на цілковитий послух. Щодня начальники оглядали одяг та взуття; вартовим навіть забороняли брати з собою щити, бо вони часто спиралися ними на списи і так навстоячки засипали; хто ж возив із собою якусь поклажу, того примусили позбутися її, тримаючись римського звичаю: вояк повинен був усе носити на спині. Щоб убезпечити військо проти слонів, Мато збив загін вершників-катафрактів; в цьому загоні вояк і кінь ховалися під панцером із бегемотячої шкіри, густо втиканої цвяхами, а щоб захистити коням копита, посплітали на них міцні постоли.
Заборонено було грабувати міста мордувати людність не пунійського племені. А що в країні вже вичерпувались запаси харчів, Мато наказав розподіляти їх між вояками, не дбаючи про жінок. Спочатку вояки паювали свою їжу з жінками. Та, недоїдаючи, багато з них геть зовсім підупали на силі. Від того поставав нелад, сварки. Декотрі обіцянками поділитися своєю пайкою переманювали до себе чужих подруг. Тоді Мато наказав безжально повиганяти всю жіноту. Вигнані подалися до Автарітового табору, але галльське та лівійське жіноцтво тяжкими образами змусило їх піти геть.
Згодом вони поприходили під карфагенські мури благати заступництва в Церери та Прозерпіни, бо в Бірсі був храм цих богинь, щоб покутувати страхіття, вчинені колись під час облоги Сіракуз. Сисити, заявивши свої права на військову здобич, відібрали на продаж наймолодших; нові карфагенці побрали за дружин білявих лакедемонянок.
Декотрі жінки невідступно йшли за військом. Вони бігли обіч синтагм, поруч із ватажками. Кликали своїх чоловіків, тягли їх за плащі, проклинали їх, били себе в груди, простягали до них своїх голих немовлят, що заходилися плачем. Це видовище розжалоблювало варварів; жінки були тягарем, становили небезпеку. Нарешті Мато наказав Нар-Гавасовій кінноті розігнати їх списами; коли ж балеарці закричали до нього, що хочуть мати при собі жінок, він кинув:
— У мене їх нема!
Тепер над Мато витав Молохів дух. Незважаючи на докори сумління, він чинив жахливі речі, гадаючи, ніби слухається голосу божого. Бувало, не спромігшись спустошити якесь поле, він велів розкидати по ньому каміння, щоб воно перестало родити.
Він раз у раз посилав гінців до Автаріта й Спендія, закликаючи їх швидше виступати. Тільки ж ніхто не міг збагнути суфетових дій. Він по черзі ставав табором під Ейдусом, Моншаром, Тагентом. Вивідувані казали, що бачили його в околицях Ішіїла, біля Нар-Гавасових володінь, а незабаром дізналися, що він уже перебрався через річку вище Тебурби, нібито мавши намір вернутися до Карфагена. Сьогодні він був тут, а завтра там. Годі було дізнатися, якими він ішов шляхами. Не стаючи до бою, він завжди посідав вигідне становище. Варвари гналися за ним, а здавалося, що він веде їх за собою.
Переходи туди й назад ще більше виснажували карфагенців, і, не поновлюючись, Гамількарові сили щодень підупадали. Селяни не так уже й квапились приносити йому харчі. Повсюди натикався Гамількар на якусь нерішучість, мовчазну ненависть; і хоч як він благав Велику раду, із Карфагена не було ніякої допомоги.
Казали — і, може, справді вірили тому,— що він не потребує допомоги; мовляв, отак собі хитрує, скаржиться, аби скаржитись; а прибічники Ганнона, щоб пошкодити Гамількарові, перебільшували вагу його перемоги. Велика рада ладна була скоріше пожертвувати тим військом, на чолі якого він стояв, ніж і далі вдовольняти його вимоги. Війна й так була надто важка й коштувала Карфагенові надто дорого! А патриції, що стояли за Гамількара, з гордощів досить мляво підтримували його.
Зневірившись у Республіці, Гамількар силоміць стягнув із племен усе, потрібне йому для війни: збіжжя, олію, ліс, худобу та людей. Населення стало завчасно втікати,— селища, якими проходили карфагенці, спорожніли, вояки нишпорили по хижках, та нічого там не знаходили. Незабаром почуття страшної самотності охопило карфагенське військо.
Розлютившись, карфагенці почали спустошувати провінції: засипали водозбори, палили будівлі. Іскри, гнані вітром, летіли далеко, і на горах займалися гаї, вогненними вінками охоплюючи долини; щоб вибратися з них, доводилось вичікувати. А там знову під палючим сонцем рушали далі ще теплими згарищами.
Інколи по узбочинах шляху щось блимало в кущах, ніби тигрячі зіниці. То, присівши навпочіпки і навмисне запорошившись, щоб його не було видно, зачаювався в заростях варвар. Бувало, йдучи вздовж байраку, флангові чули, як котиться каміння, а звівши очі, бачили чоловіка, що босоніж видряпувався по схилу.
На ту пору найманці зняли вже облогу, і Утіка та Гіп-по-Заріт були вільні. Гамількар наказав їм вийти йому на допомогу. Та мешканці цих міст боялися відкрито його підтримувати і відповідали якось невиразно, відбуваючись самими вітаннями й перепрошеннями.
