Гамількар несподівано знову повернув на північ, вирішивши вступити, хоч би й вдаючись до облоги, в якесь із тірських міст,— йому потрібно було закріпитися десь на березі, щоб було куди підвозити з островів чи з Кірени харчі та навербованих вояків; надто приваблювала його Утіка, що лежала найближче до Карфагена.
Отож, вийшовши із Зуїтіна, суфет нишком обійшов Гіппо-Зарітське озеро. Невдовзі йому довелося вишикувати в колону своє військо, щоб вибратись на гору, яка ділила надвоє луг. На заході сонця, спускаючись у лійкувату западину її верховини, вояки помітили, як попереду, припадаючи до землі, у траві шаснуло щось неначе бронзові вовчиці.
Зненацька вигулькнули оздоблені пір'ям шоломи, і під гучні звуки флейт гримнув грізний спів. Це було Спендієве військо; кампанійці та греки з ненависті до Карфагена позаводили в себе римські звичаї. Водночас ліворуч виткнулися довгі списи, показалися щити з леопардової шкури, брезентові панцери, оголені плечі. Це були іберійці Мато, лузітанці, балеарці, гетули. Почулось іржання Нар-Гавасових коней, що розсипалися довкола горба. Потім безладною юрбою повалила Автарітова ватага — галли, лівійці, кочовики; а між ними по риб'ячих кістках, натиканих у чуприну, можна було впізнати поїдачів нечисті.
Отже, загони варварів, посуваючись в належному напрямі, таки з'єдналися в єдине військо. Самі з того дивуючись, вони спинилися всього на кілька хвилин та порадились між собою.
Суфет збив свої когорти в щільне коло, щоб чинити однаковий опір на всі боки. Високі шпичасті щити, поставлені густо один біля одного в траву, оточували піхоту. Клінабарці розташувалися перед цим колом, а ще далі були розставлені де-не-де слони. Найманців змагала тяжка втома, і вирішено було почекати до ранку; певні своєї перемоги, варвари цілу ніч поралися з їжею.
Вони порозкладали великі, яскраві багаття, що, засліплюючи їм очі, ховали в темряві скупчене нижче карфагенське військо. З Гамількарового наказу карфагенці тим часом навколо свого табору викопали за римським звичаєм рів п'ятнадцять кроків завширшки, а завглибшки десять ліктів; всередині насипали вал і зверху поставили гострий частокіл, заплівши його хмизом. Коли зійшло сонце, найманці, на превеликий свій подив, побачили, що все карфагенське військо залягло, неначе в фортеці.
Поміж наметів вони помітили Гамількара, що, походжаючи, давав якісь накази. Стан його облягав темний лускуватий панцер, за ним ішов кінь; час від часу він зупинявся і показував на щось простягненою рукою.
Тоді не один із них пригадав такі самі ранки, як, бувало, повільно проходив він під грім сурем, як самий тільки погляд його зміцнював їм дух, ніби келих вина. І їх поймало якесь розчулення. Котрі ж не знали Гамількара, навпаки, шаленіли з радощів, що ось незабаром схоплять його.
Гадали, що не слід нападати воднораз усім військом, бо тільки заважали б одне одному на такому малому просторі. Нумідійці могли б кинутись навперейми, але захищені панцерами клінабарці розчавили б їх. А як його перелізти через загорожу? Та й слонів ще як слід не навчено.
— Всі ви боягузи! — вигукнув Мато.
І з найвідчайдушнішими кинувся на укріплення. їх відігнав град каміння: суфет захопив на мосту катапульти, що вони позалишали.
Ця невдача зламала хисткий дух варварів. Розвіялась надмірна відвага. Вони хотіли перемогти, якомога менше ризикуючи. На думку Спендія, потрібно було міцно триматися цієї вигідної позиції і виморити пунійське військо спрагою та голодом. Але карфагенці заходилися копати криниці і в гірській западині натрапили на джерело.
Із-за частоколу вони метали стріли, шпурляли груддя глини, гній, викопане з землі каміння, а водночас уздовж насипу било шість катапульт.
Та джерела оборони могли вичерпатись; рано чи пізно вийдуть харчі, попсуються катапульти; і найманці, яких було вдесятеро більше, кінець кінцем таки домоглись би перемоги. Щоб виграти час, суфет удав, ніби хоче почати переговори; отож якось уранці варвари знайшли в своєму таборі всіяну письмом баранячу шкуру. Гамількар виправдував свій напад,— це, мовляв, старійшини примусили його воювати, а щоб довести, що він тримається свого слова, запропонував їм пограбувати або Утіку, або Гіппо-Заріт. На закінчення він заявив, що не боїться їх, бо поміж ними є зрадники, що тримають за нього руку, а завдяки їм він легко перетягне на свій бік і решту.
Варвари завагалися; ця пропозиція вабила їх, і вони вже мріяли про негайну здобич. Аж ніяк не підозрюючи за облудними Гамількаровими словами пастки, вони повірили, що між ними є зрадники, побоювались їх і стали з підозрою ставитись один до одного, стежили за чужими словами та вчинками; вночі прокидалися від страху. Декотрі поривали із своїми друзями; переходили із загону в загін, куди кому заманеться; галли з Автарітом приєдналися до цізальпінського вояцтва, мову якого вони розуміли.
