Страждала від вояцтва і Утіка, бо Магдасан чинив так само, як Ганнон, і за його наказом оточив місто, не зважаючи на Гамількарові прохання. Цих вояків напоїли вином із мандрагорою, а коли вони позасинали, всіх вирізали. На ту пору надійшли варвари; Магдасан утік; найманцям відчинили браму, і відтоді обидва тірські міста почали виявляти сталу прихильність до своїх нових друзів і запеклу ненависть до колишніх спільників.
Така непокора пунійській владі подала приклад іншим. Знов ожили надії на визволення. Племена, досі нерішучі, тепер уже не вагалися. Все заворушилося. Суфет довідався про це, та вже не сподівався ніякої допомоги. Насувалась неминуча згуба.
І він негайно відпустив Нар-Гаваса, що мусив охороняти кордони своїх володінь. А сам вирішив повернутися до Карфагена, щоб там набрати вояків і знову почати війну.
Варвари, що стояли в Гіппо-Заріті, побачили, як його військо спускалося з гори.
Куди ж би могли йти карфагенці? Жене їх, безперечно, голод; знавіснівши від страждань, вони, хоч які були виснажені, а йшли оце розпочати бій. Але чомусь повернули праворуч: вони втікали. їх можна тепер наздогнати і геть усіх знищити. Варвари кинулись навздогін за ними.
Карфагенців спинила ріка. В цьому місці вона була широка, а західний вітер не дув. Хто пустився плавма, хто — переплив на щиті. А там рушили знову. Запала ніч. Вони зникли з очей.
Варвари не спинялися; вони пішли далі, шукаючи вужчого місця. Поприбігали тунісці; вони заманили сюди й утічан. їх ставало чимраз більше й більше; і карфагенці, припадаючи вухом до землі, чули десь у темряві тупотіння. Час від часу, аби притримати їх, Барка велів сипати в той бік стрілами; багатьох було вбито. Коли розвиднілось, варвари вже були в Аріанських горах, на завороті дороги.
Мато, йдучи поперед війська, помітив на обрії якусь зелень; вона вкривала вершину пагорка. Далі місцина пішла спадисто, і раптом замаячіли обеліски, бані, будинки. То був Карфаген! Мато зіперся на дерево, щоб не впасти, так шалено билося серце.
І тут у нього в голові промайнуло все, що сталося з ним відтоді, як він проходив через ці гори востаннє. То було щось неймовірно дивне, п'янке. Тоді на саму думку, що він побачить Саламбо, його охопила радість. Йому пригадалося й те, за що повинен був її ненавидіти, та він одразу прогнав усе те з голови. Тремтячи, він жадібно дивився туди, по той бік Ешмуна, де над пальмами височіла тераса палацу. Його усміхнене обличчя променіло невимовним захватом, немовби його осяяло якесь яскраве світло. Він розкривав обійми, посилав рукою поцілунки й шепотів: «Прийди! Прийди!» Важке зітхання вихопилось із його грудей, і дві сльози, як довгасті перлини, впали йому на бороду.
—Чого ти став? — гукнув Спендій.— Мерщій рушаймо! А то, дивись, суфет вислизне з рук! Але, бачу, в тебе тремтять коліна і ти чомусь утупився в мене, ніби п'яний!
Спендія аж тіпало з нетерплячки, він напосідав на Мато і мружив очі, немовби врешті побачив перед собою давно вимріяну мету.
—О, ми таки доп'ялись до них! Так, так! Вони у мене в руці!
Він мав такий упевнений і переможний вигляд, що навіть Мато, геть приголомшений, і собі запалився. Спендієві слова, почуті в хвилину найбільшого розпачу, обертали страждання його на жадобу помсти, показували ту жертву, яку належало кинути на поталу його люті. Він скочив на одного з обозних верблюдів, зірвав із нього вуздечку і довгим повіддям заходився шмагати відсталих вояків; їдучи позаду війська, він кидався то в один бік, то в другий, неначе той пес, що підганяє отару.
Коли залунав його громовий голос, шеренги ущільнились; навіть кульгаві, і ті пішли жвавіше. На середині перешийка відстань між ворожими військами значно зменшилась. Перші ряди варварів ішли в куряві, що її здіймали карфагенці. Одна армія наздоганяла другу. Ось-ось вони зіткнуться. Та брами Малкійська, Тагастська і велика Хамонська розчинилися навстіж. Чотирикутник карфагенської армії поділився; три колони пхалися в брами, вирували в них під склепінням. Незабаром того місива набилося стільки, що й, зовсім захряснувши, воно вже не просувалося далі; вгорі чіплялися один за одного списи, а стріли варварів уже цокали об мури.
На порозі Хамонської брами з'явився Гамількар. Обернувшись до вояків, що тиснулися довкола, він крикнув, щоб вони розступилися; тоді зістрибнув із коня, штрикнув його в крижі мечем і погнав просто на варварів.
То був годований кульками з тіста орінгський жеребець, що ставав на коліна, коли на нього мав сідати господар. Чому ж він прогнав його? Може, то була добровільна жертва?
Великий кінь навскач летів серед списів, валив людей і, заплутуючись ногами серед їхніх тіл, падав, а тоді знову несамовитим стрибком схоплювався на ноги; і поки варвари розступалися, силкувалися схопити його чи, геть
ошелешені, просто дивилися на нього,— карфагенці вишикувались і ввійшли до міста. Величезна брама з гуркотом зачинилася за ними.
