Надбігали варвари, навалювались на неї. Брама стояла непохитно; і військо, раз у раз налягаючи, ще кілька хвилин із краю в край гойдалося, ніби на ньому пробігали хвилі, що поволі стали втихомирюватись, аж поки й зовсім не вляглися.
Карфагенці розставили вояків на акведуку; вони взялися шпурляти на варварів каміння, кулі, колоди. Тоді Спендій переконав найманців, що така наполегливість марна. І вони стали табором край міста, рішуче заповзявшись облягти Карфаген.
Тим часом чутки про війну пішли вже й поза межі пунійських володінь. Від Геркулесових стовпів аж по той бік Кірени мріяли про неї пастухи, доглядаючи свою худобу; гомоніли про те ночами під зоряним небом і караванники. І знайшлися ж, мовляв, люди, що зважились напасти на цей могутній Карфаген, на цього владаря морів, ясного, мов сонце, і страшнішого, ніж сам бог! Говорили навіть, ніби він уже впав; і всі тому вірили, бо всі того бажали: і поневолені племена, і села, що з них стягувано данину, і союзні провінції, і ватаги незалежних кочовиків — усі, хто ненавидів Карфаген за його тиранію, або хто заздрив його могутності, чи зазіхав на його незчисленні скарби. Наивідважніші поспішали приєднатися до варварів. Решта після Макарської поразки трималися осторонь. Але згодом, повіривши в перемогу, стали й вони мало-помалу підіймати голови і підступати ближче до найманців. Мешканці східних земель зачаїлися в кліпейських дюнах, по той бік затоки, і, тільки-но з'явилися варвари, вони рушили їм назустріч.
То не були лівійці з околиць Карфагена, що давно вже склали третє військо, а кочовики з Баркського плоскогір'я і розбійники з мисів Фіска та Дерне, з Фаццани та Мармаріки. Вони перейшли через пустелю, тамуючи спрагу солонуватою водою з криниць, викладених верблюдячими кістками; зуаеки, оздоблені страусовим пір'ям, приїхали квадригами; гараманти, позапинавши лиця чорними покривалами, їхали на крупах своїх розмальованих кобил; інші сиділи на ослах, на онаграх, на зебрах, на буйволах; а дехто тягнув за собою разом із родиною та божками навіть і дах своєї халупчини, формою схожий на човен. Були там амонійці, у яких шкіра позморщувалась від води з гарячих джерел; були й атаранти, що проклинають сонце; троглодити, які сміючись ховають своїх небіжчиків під гіллям дерев; гидкі авзійці, поїдачі сарани; вошоїди-ахірмахіди і вимазані кіновар'ю гізанти, що поїдають мавп.
Усе те, вишикувавшись на морському узбережжі в довгий рівний ряд, понеслося вперед, неначе пісок, завихрений вітром. Але на середині перешийка товпище спинилось, бо найманці, що стояли перед ними біля мурів, не хотіли рушити з місця.
Незабаром із боку Аріани надійшли жителі західних земель — нумідійці: Нар-Гавас правив лише масілійцями, а крім того, звичай дозволяв їм зрікатися переможеного царя; отож вони й згуртувалися на березі Заїна, і тільки-но Гамількар почав відступати, як вони тут же перейшли річку. Перші прибігли мисливці з Малетут-Ваала і з Гарафоса; одягнені в лев'ячі шкури, вони щосили підганяли ратищами сухоребрих, гривастих коненят; за ними поспішали гетули в панцерах із зміїної шкіри; потім — фарусійці в високих коронах з воску й камеді; а позаду — кони, макарці, тілабари, кожен із двома дротиками та щитом з бегемотячої шкіри. Всі вони спинилися поблизу катакомб, біля самісінької лагуни.
Коли ж лівійці подалися вперед, на їхнє місце, неначе хмара, що стелиться землею, посунули юрмища негрів. Вони прийшли з Гарушу Білого, з Гарушу Чорного, з Авгільської пустелі, навіть з великої Агазімбової країни, що за чотири місяці шляху на південь від гарамантів, а то ще й з дальших світів! І хоч які мали вони оздоби з червоного дерева, та на чорному тілі в них стільки було бруду, що вони скидалися на шовковичні ягоди, які довго валялися десь у пилюці. На них були ликові штани, туніка, сплетена з сухої трави, а на голові — морда дикого звіра; виючи, ніби вовки, вони трясли залізними прутами, на яких висіли кільця, і розмахували коров'ячими хвостами, поприв'язуваними до дрюччя, неначе прапори.
За нумідійцями, маврузійцями й гетулами товпилися жовті люди, що жили за Тагіром, розпорошені по кедрових лісах. За плечима в них метлялися сагайдаки з котячої шкури, і вони вели на прив'язі величезних, завбільшки як осли, собак, що ніколи не гавкали.
Нарешті — неначебто Африку не досить іще вичерпано і, щоб більше накопичити гніву, треба було до самісінького дна вишкребти всі племена,— позаду, благувато хихикаючи, маячіли якісь звіроподібні людці; були то поточені гидкими хворобами бідолахи, потворні пігмеї, мулати невиразної статі, альбіноси, що кліпали проти сонця червоними очима; всі вони белькотіли щось незрозуміле і, встромивши в рот собі пальця, подавали знак, що хочуть їсти.
