Повз них проходять діти, вони базікають, штовхаються, сміються, дражняться, поправляють рюкзаки. Кілька поглядів на Піта й чоловіка із сивуватим, злегка поріділим волоссям, але ніхто не виявляє цікавості. Їм є куди йти, і у них є чим займатися.
— Про що?
— У машині поговорити буде зручніше. Там нам ніхто не завадить. — Він вказує на «Пріус».
Хлопчик, не сходячи з місця, повторює:
— Про що?
— Тут така справа, Піте. Твоя сестра дружить із Барбарою Робінсон. Я багато років знаю родину Робінсонів, і Барбс переконала Тіну поговорити зі мною. Вона дуже хвилюється за тебе.
— Чому?
— Якщо ти питаєш, чому Барб запропонувала мене, то тому, що я раніше був поліцейським детективом.
Тривога спалахує в очах хлопчика.
— Якщо ти питаєш, чому Тіна хвилюється, то про це нам краще не говорити на вулиці.
За мить тривога зникає й обличчя хлопчика знову стає непроникним. Це обличчя гарного гравця в покер. Ходжесу доводилося допитувати підозрюваних, які здатні ось так стерти будь-який вираз з обличчя, і зазвичай таких розколоти найважче. Якщо вони взагалі розколюються.
— Не знаю, що вам там наговорила Тіна, але їй немає про що хвилюватися.
— Якщо те, що вона мені розповіла, правда, то їй варто хвилюватися. — Ходжес посміхається Піту своєю найщирішою посмішкою. — Облиш, Піте, я тебе не буду викрадати. Присягаюся.
Піт неохоче киває. Коли підходять до «Пріуса», хлопець зупиняється, наче прикипів. Він дивиться на жовту картку на приладовій панелі.
— Були поліцейським або все ще поліцейський?
— Був, — відповідає Ходжес. — А ця картка… Вважай, що це сувенір. Іноді може стати в нагоді. Я не служу й отримую пенсію вже п’ять років. Сідай у машину, поговоримо. Я тут як твій друг. Якщо ми тут ще трохи постоїмо, я почну плавитися.
— А якщо не сяду?
Ходжес знизує плечима.
— Значить, підеш собі далі.
— Добре, але тільки на хвилину, — говорить Піт. — Сьогодні я додому йду пішки, щоб в аптеку зайти за ліками для батька. Він приймає Віокс. У нього кілька років тому була травма.
Ходжес киває.
— Знаю. Міський Центр. Я розслідував цю справу.
— Так?
— Так.
Піт відчиняє дверцята з пасажирського боку й сідає в «Пріус». Сідаючи в машину до незнайомої людини, він не нервується. Він обережний й уважний, але не нервується. Ходжес, який за роки служби допитував, напевно, тисяч із десять свідків і підозрюваних, упевнений, що хлопчик прийняв рішення, хоч і не знає, яке саме: усе розповісти або залишити при собі. Як би там не було, незабаром це стане зрозуміло.
Він обходить машину й сідає за кермо. Піт спокійний, але, коли Ходжес заводить двигун, напружується й хапається за ручку.
— Розслабся, я тільки хочу ввімкнути кондиціонер. Якщо ти не помітив, зараз жахлива спека. Особливо для цього місяця. Напевно, глобальне по…
— Давайте не будемо про це, щоб я встиг купити батькові ліки й пішов додому. Що вам розповіла сестра? Ви ж знаєте, що їй лише тринадцять? Я дуже її люблю, але мама завжди називала її Тіна Королева Драми. — І потім, ніби це все пояснює: — Вони з подружкою Еллен дивляться кожну серію «Чарівних ошуканок»[116].
Добре, отже, початкове рішення — не говорити. Не дивно. Значить, треба його змусити передумати.
— Розкажи мені про готівкові гроші, які надходили поштою, Піте.
Ніякого внутрішнього напруження, по його обличчю навіть тінь не ковзнула. «Він знав, що розмова піде про це, — думає Ходжес. — Здогадався, як тільки я згадав ім’я його сестри. Може, навіть вона сама його попередила. Тіна могла передумати й надіслати йому смс».
— Ви маєте на увазі загадкову готівку? — говорить Піт. — Ми це так називаємо.
— Так, про це я й кажу.
— Вона почала надходити десь роки чотири тому, приблизно. Мені тоді було стільки, скільки зараз Тіні. Приблизно раз на місяць на ім’я батька приходив конверт. Ніяких листів не було, лише гроші.
— П’ятсот доларів.
— Здається, декілька раз бувало трохи менше або більше. Мене іноді не було вдома, коли вони приходили, і після перших кількох разів мама з татом вважали за краще про це мовчати.
— Боялися злякати удачу?
— Так, щось на кшталт того. І в один знаменний день Тінсі чомусь вирішила, що гроші надсилаю я. Якби ж то! У мене в той час навіть кишенькових грошей не було.
— Якщо це робив не ти, то хто?
— Не знаю.
Здається, що він на цьому зупиниться, але він не зупиняється. Ходжес спокійно слухає, сподіваючись, що Піт скаже зайве. Хлопчисько одразу видно не дурень, але навіть найрозумніші люди іноді візьмуть та й бовкнуть щось зайве. Якщо їм дати можливість це зробити.
— Знаєте, як на кожне Різдво в новинах розповідають про якогось типа, який роздає стодоларові купюри у «Волмарті»[117] або ще де-небудь?
— Звичайно.
— Я гадаю, сталося щось подібне. Якийсь багатий хлопець вирішив пограти в таємничого Санту з кимось із тих, хто постраждав біля Міського Центру, і навмання вибрав ім’я батька. — Він повертається до Ходжеса, уперше після того, як вони сіли в машину, широко розплющені очі дивляться щиро й не викликають у Ходжеса анітрохи довіри. — Наскільки я розумію, зараз він шле гроші комусь іншому. Може, тому, хто постраждав сильніше й не здатен сам заробляти.
