Він думає: «Джон Ротстайн вам теж не перепихон до дня народження, містере Халлідей. І ніколи ним не був. Ви не отримаєте жодного записника.
Важкість, невидима, але дуже велика, зісковзує з його плечей. Щось у серці стає на місце вперше за довгий-довгий час. Піт швидким кроком рухається до магазину Халлідея, не помічаючи, що його кулаки стиснуті.
23
Був початок на четверту — приблизно в той час, коли Піт сідає в «Пріус» Ходжеса, — до книгарні справді заходить покупець. Це опецькуватий чоловік, товсті окуляри й борідка, мов у цапа, у сивих плямах, які аж ніяк не можуть приховати його подібності до Елмера Фаддея[120].
— Вам допомогти? — запитує Морріс, хоча перше, що спадає йому на думку, це: «Е-е-е, як справи, док?»[121]
— Не знаю, — із сумнівом у голосі промовляє Елмер. — А де Дрю?
— Йому терміново знадобилося в Мічиган. Якісь сімейні справи. — Моррісу відомо, що Енді родом з Мічигана, тому він нічим не ризикує, проте щодо сімейних справ потрібно бути насторожі. Якщо Енді коли-небудь і розповідав про своїх родичів, Морріс нічого не запам’ятав. — Я його давній друг. Він попросив мене сьогодні почергувати в магазині.
Елмер замислюється. Ліва рука Морріса тим часом непомітно йде за спину й обмацує контур маленького автоматичного пістолета, що надає впевненості. Убивати цю людину йому не хочеться, не хочеться зчиняти зайвий галас, але, якщо доведеться, він це зробить. У кабінеті Енді ще повно місця, вистачить і для Елмера.
— Він тримав книгу для мене. Я заплатив за неї завдаток. Перше видання «Загнаних коней пристрілюють, чи не так?». Це роман…
— Гораса Маккоя, — закінчує за нього Морріс. У книгах на полиці ліворуч від стійки — тих, за якими були заховані DVD із записами з відеокамер спостереження — стирчали смужки паперу і, перебуваючи сьогодні в магазині, Морріс устиг їх усі вивчити. Це замовлення клієнтів, і книга Маккоя серед них. — Гарна копія, з автографом. Один підпис, без посвяти. Трохи потемнілий корінець.
Елмер посміхається.
— Саме так.
Морріс знімає книгу з полиці, непомітно глянувши на годинник. 15:13. Уроки в Нотрфілдській середній школі закінчуються о третій, отже, хлопець прийде не раніше ніж о пів на четверту.
Він дістає паперову смужку й бачить:
— Цю я запам’ятав особливо. Енді — здається, зараз він воліє, щоб його називали Дрю, — сказав мені, що візьме з вас усього п’ять сотень. Угода пройшла успішніше, ніж він гадав, тому він і вам вирішив знизити ціну.
Будь-які підозри, які викликала зустріч з незнайомою людиною на місці Дрю, випарувалися, тільки-но замаячила можливість заощадити двісті п’ятдесят доларів. Він дістає чекову книжку.
— Отже… Із завдатком це виходить…
Морріс робить великодушний жест рукою.
— Він не сказав, який ви дали завдаток. Просто відніміть цю суму. Упевнений, він цілком довіряє вам.
— Сподіваюся, після стількох років. — Елмер схиляється над прилавком і починає заповнювати чек. Робить він це нестерпно неквапливо. Морріс кидає погляд на годинник. 15:16. — Ви читали «Коней пристрілюють?»
— Ні, — відповідає Морріс. — Тут у мене прогалина.
Що робити, якщо хлопець увійде, поки цей надутий цапобородий гівнюк все ще буде длубатися зі своєю чековою книжкою? Він не зможе сказати Сауберсу, що Енді в кабінеті, якщо сказав Елмеру, що Енді в Мічигані. Краплі поту починають виступати на лобі, під лінією волосся, і котяться вниз по щоках. Він відчуває їх. Він так само пітнів у в’язниці, коли чекав чергового зґвалтування.
— Дивовижна книга, — каже Елмер, завмерши над недописаним чеком. — Чудовий нуар і дивовижний зразок аналізу проблем суспільства, не гірший за «Грона гніву». — Він замовкає, думаючи, замість того щоб писати, і вже 15:18. — Ну, може, і не «Гроно», це я, звичайно, погарячкував, але вона цілком може позмагатися з «І програли бій», яку скоріше можна назвати соціалістичним трактатом, ніж романом, ви згодні?
Морріс відповідає, що згоден. Його руки починають німіти. Як доведеться виймати пістолет, то ще впустить. Або в себе поцілить, точнісінько між сідницями. Думка про це змушує його реготнути — несподіваний звук у цьому вузькому, заставленому книгами місці.
Елмер дивиться на нього, насуплюючись.
— Що вас розсмішило? Щодо Стейнбека, можливо?
— Зовсім ні, — каже Морріс. — Просто… Це в мене медичне. — Він проводить рукою по вологій щоці. — Я пітнію і від цього починаю сміятися. — Погляд на обличчя Елмера Фаддея викликає в нього новий вибух сміху. «Цікаво, Енді й Елмер коли-небудь займалися сексом?» — думає він, і, уявивши плоть, що стрибає, плескає, примушує його сміятися ще сильніше. — Вибачте, містере Янкович. Справа не у вас. І, до речі… ви не родич відомому музиканту-пародисту «Дивному Елу» Янковику?
