Обливаючись сльозами, Тіна заповзає у вікно. На середині зупиняється й піднімає на Морріса благальні очі. Він відводить ногу, щоб прискорити її ударом в обличчя. Вона падає і кричить, незважаючи на сувору заборону Морріса.
— Нога! Здається, я зламала щиколотку!
Моррісу начхати на її щиколотку. Він швидко дивиться навколо, перевіряючи, чи не спостерігає хтось за ним, після чого прослизає у вікно і зістрибує в підвал Залу відпочинку на Березовій вулиці, приземлюючись на картонну коробку, яку минулого разу використав як сходинку. Сестра крадія, очевидно, невдало на неї приземлилася й підвернула ногу. Ступня її перекручена і вже починає набрякати. На це Моррісу Белламі теж насрати.
47
Містер Ходжес готовий поставити тисячу запитань, але в Піта немає часу на них відповідати. Він обриває розмову і біжить Сикоморовою вулицею до будинку. Піт вирішив, що брати старий візок Тіни занадто довго, він придумає якийсь інший спосіб перенести записні книжки, коли буде в Залі. Що йому потрібно, то це ключ від будівлі.
Він вбігає до батьківського кабінету, щоб узяти його з коркової панелі й завмирає, як громом уражений. Його мати лежить на підлозі поруч зі столом, блакитні очі блищать на кривавій масці. На відкритому ноутбуці батька теж кров. Кров у неї на сукні, на кріслі і на вікні. У комп’ютері грає музика, і навіть у розпачі він впізнає мелодію. Мама грала в солітер. Просто грала в солітер, чекала, поки син прийде додому, і нікого не чіпала.
— Мамо! — він у сльозах кидається до неї.
— Голова, — стогне вона. — Що в мене з головою?
Він нахиляється над нею, розділяє просочене кров’ю злипле волосся, намагаючись бути обережним, і бачить борозну від скроні до потилиці. Десь посередині крізь червоне проглядає нечітка сіро-біла пляма. «Це її череп, — думає він. — Це погано. Але добре хоч не мозок. Господи, мозок м’який, він би витік. Це всього лише череп».
— Прийшов якийсь чоловік, — насилу вимовляє вона. — Він… забрав… Тіну. Я чула, як вона плакала. Ти повинен… Господи Боже, як у голові дзвенить.
Піт одну нескінченну секунду коливається між необхідністю допомогти матері й спонуканням захистити та повернути сестру. «Якби ж це був сон, — думає він. — Якби ж я прокинувся».
Спочатку мама. Мама просто зараз.
Він хапає з батькового столу телефон.
— Тихіше, мамо. Нічого не кажи й не рухайся.
Вона втомлено заплющує очі.
— Він приходив по гроші? Ця людина приходила по гроші, які ти знайшов?
— Ні, за тим, що було з ними, — говорить Піт і натискає три цифри, які вивчив ще в початковій школі.
— Дев’ять-один-один, — вимовляє жіночий голос. — Що у вас трапилося?
— У мою маму стріляли, — говорить Піт. — Сикоморова вулиця, двадцять три. Надішліть швидку, негайно. Вона спливає кров’ю.
— Будь ласка, назвіть своє і…
Піт кидає трубку.
— Мам, мені треба йти. Я повинен повернути Тіну.
— Не дай… образити… — Язик її вже ледве рухається. Очі все ще заплющені, і він з жахом помічає, що навіть на віях у неї кров. Це він винен! Це все через нього! — Не Дай… Тіну… обра…
Вона замовкає, але ще дихає. Боже, тільки б вона не перестала дихати.
Піт бере ключ від Залу відпочинку з коркової панелі.
— Усе буде гаразд, мамо. Зараз приїде швидка. І прийдуть друзі.
Він робить крок до дверей, але тут йому щось спадає на думку, і він повертається.
— Мам?
— Шшш…
— Тато все ще палить?
Не розплющуючи очей:
— Він гадає… я не… знаю.
Швидко — йому треба піти звідси до того, як прийде Ходжес і спробує перешкодити йому зробити те, що він задумав, — Піт починає заглядати у висувні шухлядки батьківського столу.
«Про всяк випадок, — думає він. — Просто про всяк випадок».
48
Хвіртка у дворі відчинена. Піт не помічає цього. Він вибігає на доріжку. Підбігаючи до струмка, він помічає клаптик жовтої прозорої тканини, що висить на гілці, яка стирчить. Добігши до струмка, він, сам того не усвідомлюючи, повертається, щоб подивитися на те місце, де закопано скриню. Скриня, що стала причиною всього його жаху.
Дійшовши до каменів, що йдуть від берега через струмок, Піт різко зупиняється. Очі його розширюються. Ноги ніби стають гумовими і безвільними. Він падає на землю, дивлячись на пінний, неглибокий потік, який так часто переходив разом зі своєю молодшою сестрою, теревенячи з нею про всілякі дурниці, що цікавили її на той час. Про місіс Бізлі. Про Губку Боба. Про її подругу Еллен. Про улюблену валізку для сніданків.
Про улюблений одяг.
Про прозору жовту блузку з повітряними рукавами, наприклад. Мама завжди нагадує їй, щоб не одягала її часто, тому що її треба віддавати в хімчистку. Сьогодні вранці, ідучи до школи, Тіна була в ній? З того часу ніби минуло століття, але він гадає…
Він гадає, що вона була в ній.
«Я забираю твою сестру з собою в безпечне місце, — сказав Червоні Губи. — Де ми зможемо зустрітися, як тільки записники будуть у тебе».
Невже це можливо?
Звичайно, можливо.
