Піт думав, Тіна ось-ось вибухне. Поступово наближуючись до переломних тринадцяти років, дівчинка дедалі частіше вибухала дитячим гнівом, але нічого такого не сталося. Вона сказала, що розуміє, і що Чапел-ридж, напевно, аж занадто крута школа. Потім вона прийшла на кухню й попросила Піта зробити їй такий самий бутерброд, тому що він виглядав дуже смачно. Він зробив ще один бутерброд, і вони всі вчотирьох стали дивитись у вітальні телевізор і сміятися з «Теорії Великого Вибуху»[14].
Проте пізніше, уночі, він почув, як Тіна плакала у своїй кімнаті. Від цього йому стало гидко на душі. Він пішов до себе, дістав з-під матраца записник у молескіновій палітурці й узявся перечитувати «Утікач прямує на захід».
У тому семестрі він записався на курси творчого письма місіс Девіс, однак, хоча за оповідання йому неодмінно ставили вищі оцінки, уже до лютого він зрозумів, що не буде письменником. Так, він непогано вправлявся зі словами, про що він знав і сам, без місіс Девіс (хоча вона не раз це повторювала), але йому не вистачало якоїсь творчої іскри. Йому найцікавіше було читати художню літературу, а потім намагатися проаналізувати прочитане, укладаючи все в більш загальну структуру. Він відчув смак до такого роду детективної роботи, коли писав твір про Ротстайна. У бібліотеці на Гарнер-стрит він знайшов одну з книг, про які згадував містер Рікер, — «Любов і смерть в американському романі» Фідлера, і вона йому так сподобалася, що він купив собі її спеціально, щоб робити позначки й записи на полях. Йому як ніколи закортіло стати фахівцем із літератури, щоб викладати, як містер Рікер (тільки, можливо, не в школі, а в університеті), і коли-небудь написати книгу, як містер Фідлер, у якій він би пройшовся по критиках традиційного толку й поставив під сумнів їхні погляди на деякі речі.
І все ж таки!
Потрібні гроші. Містер Фельдман, консультант, сказав йому, що отримати повноцінну стипендію для нього «малоймовірно», і Піт це розумів. Він — звичайний випускник пересічної Середньозахідної школи, хлопець, який підробляє в бібліотеці й виконує одну-дві нудні позакласні роботи, щось на кшталт випуску шкільної газети або щорічника. Навіть якби йому пощастило сісти в цей човен, не можна було забувати про Тіну. Вона абияк справлялася в школі, отримувала то «В», то «С» і, узагалі, здається, останнім часом більше цікавилася макіяжем, взуттям та поп-музикою, ніж навчанням. Їй була потрібна перерва, щоб якось відволіктися. Він навіть у свої неповні сімнадцять мав достатньо розуму, аби розуміти: Чапел-ридж може не допомогти його молодшій сестрі… А втім, може й допомогти. Ще й тому, що вона не зламалася. Принаймні поки що.
«Мені потрібен план», — думав він, хоча насправді йому був потрібен не зовсім план. Йому була потрібна
Він почав годинами просиджувати в книгарні на Вотер-стрит, де кава була дешевою, і навіть книги в м’якій палітурці продавалися зі знижкою тридцять відсотків. Одного разу в березні після школи, прямуючи на роботу до бібліотеки, він вирішив зайти до магазину, сподіваючись пошукати щось із Джозефа Конрада. В одному з нечисленних інтерв’ю Ротстайн назвав Конрада «першим великим письменником двадцятого століття, хоча його найкраща річ і була написана до 1900».
Поруч із магазином під повіткою було встановлено довгий стіл. «ВЕСНЯНИЙ РОЗПРОДАЖ, — значилося на вивісці. — НА ВСЕ, ЩО НА ЦЬОМУ СТОЛІ, — ЗНИЖКА 70 %. — І нижче: — ХТО ЗНАЄ, МОЖЕ, ВИ НАТРАПИТЕ НА СКАРБ!» Обабіч цього рядку були намальовані жовті смайлики, аби пояснити, що це жарт, тільки Пітові це смішним не здалося.
У нього нарешті з’явилася ідея.
Тиждень потому він затримався в школі після уроків, щоб поговорити з містером Рікером.
— Радий тебе бачити, Піте. — Сьогодні на містерові Рікері була яскрава візерунчаста сорочка з пишними рукавами й психоделічна краватка. Піт подумав: «Оце так поєднання, тепер зрозуміло, чому рух дітей квітів зійшов нанівець». — Місіс Девіс тебе дуже хвалить.
— Вона кльова, — сказав Піт. — Я пізнаю багато нового. — Насправді, нічого нового він не пізнавав і не думав, що хтось інший на її уроках щось пізнавав. Вона була приємною людиною й нерідко розповідала про досить цікаві речі, але Піт дедалі більше схилявся до думки, що творчого письма неможливо навчити, його можна лише навчитися.
— Чим можу допомогти?
— Пам’ятаєте, ви говорили, як дорого коштував би в наш час рукопис Шекспіра?
Містер Рікер посміхнувся.
— Я завжди про це розповідаю на уроках у середині тижня, коли клас починає нудьгувати. Немає нічого кращого за жадібність, коли треба заволодіти увагою дітей. А що? Ти знайшов фоліо, Мальволіо?
Піт ввічливо посміхнувся.
