— Гмм… Так. — Але продовжувати вона не стала.
Він наморщив ніс у її бік.
— Ну-мо, кажи все як є. Що, якийсь хлопець тебе послав?
— Це ж ти надсилав ті гроші? — запитала вона. — Так?
Піт приголомшено витріщився на неї. Спробував щось відповісти й не зміг. Спробував переконати себе, що недочув, і теж не зміг.
Вона кивнула, ніби він зізнався.
— Так, це ти. У тебе на обличчі написано.
— Це не я, Тінсі. Просто я не очікував такого. Де б я узяв такі гроші?
— Не знаю. Але я пам’ятаю ту ніч, коли ти запитав у мене, що б я зробила, якби знайшла скарб.
— Я таке питав? — Думаючи: «Ти ж майже спала! Ти не можеш цього пам’ятати».
— Ти казав про дублони. Старовинні монети. Я відповіла, що віддала б їх татові з мамою, щоб вони більше не сварилися, і ти так і зробив. Тільки це був не піратський скарб. Це були звичайні гроші.
Піт відклав книгу.
— Тільки їм не кажи цього, а то вони можуть тобі повірити.
Вона серйозно подивилася на брата.
— Я б ніколи їм не розповіла. Але я маю запитати… Вони справді закінчилися?
— У записці в останньому конверті так було сказано, — обережно відповів Піт. — І після цього нічого не приходило, так що, напевно, закінчилися.
Вона зітхнула.
— Так. Як я й думала. Але я повинна була запитати. — Вона підвелася, збираючись іти.
— Тінс?
— Що?
— Мені шкода, що так вийшло з Чапел-ридж. І шкода, що гроші закінчилися.
Вона знову сіла.
— Я збережу твій секрет, якщо ти збережеш мій і мамин, згода?
— Згода.
— У листопаді вона возила мене до Чап — так його дівчата називають, — коли там був день відкритих дверей. Вона не хотіла, щоб тато знав, бо думала, він злитиметься. Але тоді вона ще думала, що вони зможуть мене туди віддати, особливо, якщо б мені дали стипендію для малозабезпечених. Знаєш, що це?
Піт кивнув.
— Тільки гроші перестали надходити, і це було до снігів і цих незрозумілих морозів у грудні та січні. Ми подивилися кілька кабінетів і лабораторій. Там комп’ютерів, напевно, тисячі. Ще ми подивилися спортивний зал, обладнаний, і душі. У них там окремі кабінки для перевдягання, а не такі спільні стійла, як у Нортфілді. Принаймні для дівчаток. Угадай, хто в нашій групі був екскурсоводом.
— Барбара Робінсон?
Вона посміхнулася.
— Приємно було знову її побачити. — Але тут посмішка згасла. — Вона сказала «привіт», обняла мене, запитала, як справи, але було видно, що вона мене майже не пам’ятає. Та й навіщо їй мене пам’ятати, так? Ти знав, що вона, Хільда, Бетсі й ще кілька дівчаток були на концерті «Довколишніх»? На тому, який хотів підірвати той тип, який тата переїхав?
— Так. — Піт так само знав, що старший брат Барбари Робінсон відіграв не останню роль у порятунку Барбари та її подруг, а можливо, і тисяч інших людей. Йому за це дали чи то медаль, чи то символічний ключ від міста, чи ще щось. Ось це справжній героїзм, не те що ховатися по закутках і надсилати батькам украдені гроші.
— Ти знав, що мене того дня запрошували йти з ними?
— Що? Ні.
Тіна кивнула.
— Я сказала, що не зможу піти, бо захворіла. Тільки я не хворіла. Я не пішла, бо мама сказала, що в них немає грошей на квиток. За декілька місяців ми переїхали.
— Нічого собі!
— Ага. Пропустила геть усі веселощі.
— Як же ж пройшла шкільна екскурсія?
— Добре, але нічого особливого. Мені й у Нортфілді буде непогано. Слухай, вони коли дізнаються, що я твоя сестра, напевно, будуть мене на халяву вчити, ти ж у нас у почесному списку.
Пітові раптом стало так сумно, аж сльози на очі навернулися. А все через зворушливу розчуленість, яка завжди була притаманна Тіні, у поєднанні з потворним розсипом прищів на лобі. Цікаво, її за них дражнять в школі? Якщо ні, то будуть.
Він простягнув руки.
— Ну, іди до мене. — Вона підійшла. Піт міцно її обійняв, потім узяв за плечі й суворо подивився в очі.
— Але ці гроші… Це не я.
— Ага. Як скажеш. Може, той записник, який ти читав, був набитий грошима? — Вона реготнула. — У тебе був такий винуватий вигляд, коли я тебе з ним заскочила тоді.
Він закотив очі під лоба.
— Іди спати, крихітко.
— Гаразд. — Біля дверей вона повернулася. — А мені сподобалися ті кабінки для перевдягання. І ще дещо. Хочеш, скажу? Тільки ти подумаєш, що це дивно.
— Давай, кажи вже.
— Там учні носять форму. Дівчатка — сірі спідниці з білими блузками й білими гольфами. Можна надягати светр, якщо хочеш, сірий, як спідниця, або красивий темно-червоний. Барбара каже, вони називають його мисливським.
— Форма? — здивовано промовив Піт. — Тобі подобається носити форму?
— Я ж казала, що ти здивуєшся. Хлопчики не знають, які бувають дівчата. Дівчата можуть тебе кривдити, якщо ти носиш неправильний одяг, або якщо носиш правильний, але занадто часто. Можна надягати різні блузки або кросівки по вівторках і четвергах, можна робити різні зачіски, але досить швидко вони — погані дівчатка — починають розуміти, що в тебе є тільки три джемпери й шість гарних шкільних спідниць. І тоді вони починають говорити капості. Але, якщо всі щодня вдягаються однаково… Хіба що светри різних кольорів… Вона знову здула з чола волосинки. — У хлопчиків такого не буває.
— Узагалі-то, буває, — заперечив Піт.
