Що впало, те пропало полностью

Морріс читав про ці жахливі зміни з відчуттям розгубленості й страху, що поступово посилювалося. Йому здалося, що він відчуває приблизно те саме, що відчувала мати, коли дізналася, що її чоловік, якого вона завжди тримала біля себе на короткому повідку, спустошував їхні рахунки, навіть коли слухняно бігав за її дорученнями, так жодного разу й не піднявши руку, щоб збити з її надто освіченого обличчя цю саркастичну посмішку.

Морріс не залишав надії, що Джиммі прокинеться. Згадає, хто він — принаймні ким був раніше, — і викине на смітник своє нинішнє дурнувате й порожнє життя. Натомість «Утікач зменшує оберти» закінчилася святкуванням Джиммі своєї найуспішнішої рекламної кампанії — миючого засобу «Даззі-Ду», Святий Боже! — і коронною «І не таке ще буде наступного року».

У колонії Морріс повинен був щотижня зустрічатися з психіатром. Психіатра звали Кертіс Ларсен. Хлопці прозвали його Керд-смерд. Керд-смерд завжди закінчував розмову питанням: «Хто винен у тому, що ти опинився тут, Моррісе?»

Більшість хлопців, навіть безнадійно тупі, знали правильну відповідь. Знав її і Морріс, але відмовлявся казати. «Моя мати», — відповідав він щоразу, коли ставилося це питання.

Під час останньої зустрічі, незадовго до закінчення терміну Морріса, Керд-смерд склав на столі руки й кілька довгих беззвучних секунд дивився на Морріса. Морріс знав, що Керд-смерд чекає, коли він опустить очі. І не зробив цього.

— У моїй професії, — нарешті заговорив Керд-смерд, — є назва для твоєї поведінки. Ухилення від осуду. Чи опинишся ти тут знову, якщо продовжиш практикувати ухилення від осуду? Скоріш за все, ні. За кілька місяців тобі виповнюється вісімнадцять. Тому, коли ти наступного разу зірвеш куш — а наступний раз буде обов’язково, — тебе будуть судити як дорослого. Якщо, звичайно, ти не змінишся. Отже, востаннє: хто винен у тому, що ти опинився тут?

— Мати, — без вагань відповів Морріс. Тому що це було не ухилення від осуду. Це була правда. З такою логікою не посперечаєшся.

Між п’ятнадцятьма й сімнадцятьма Морріс перечитував перші дві книги трилогії про Ґолда, жадібно, виділяючи абзаци й вписуючи свої зауваження. «Утікач зменшує оберти» він перечитав лише раз, і йому довелося зробити над собою зусилля, щоб закінчити. Щоразу, коли він брався за книгу, усередині в нього наче все наливалося свинцем, бо він знав, що станеться далі. Відчуття обурення до творця Джиммі Ґолда зростало й міцніло. Як міг Ротстайн ось так знищити Джиммі? Навіть не дозволивши йому піти у сяйві слави, а залишивши його жити! Пристосовуватися та згладжувати гострі ріжки, спати із сусідкою-хвойдою, яка торгує «Амвей», щоб продовжувати вважати себе бунтарем!

Морріс подумував написати Ротстайну листа й попросити — ні, вимагати, — аби той пояснив, що сталося, тільки зі статті в «Тайм» він знав, що сучий син не читає листів від своїх шанувальників та не відповідає на них і поготів.

Як кілька років по тому Ріккі-хіппі підкаже Піту Сауберсу, що більшість молодих людей і дівчат, які пристрасно закохуються в роботи якогось одного письменника (Воннеґута, Гессе, Бротігана або Толкіна), урешті-решт знаходять собі нових ідолів. Подібне могло статись і з Морісом, якого «Утікач зменшує оберти» спустив із небес на землю. Але перш ніж це сталося, відбулася та суперечка із курвою, яка вирішила зіпсувати його життя, коли з її гачка зірвалася людина, що так само зіпсувала її життя. Аніта Белламі, з її майже отриманими «Пулітцером» у рамочці, шатром фарбованого світлого волосся й саркастичним вигином посмішки.

У 1973, під час лютневих канікул, вона за день прочитала всі три романи про Джиммі Ґолда. І це були його книги, його особисті книги, які вона, не спитавши, узяла з полиці в його спальні. Вони валялися на кавовому столику, коли він увійшов, на «Утікач у справі» — круглий вологий слід від запітнілого винного келиха. Морріс зціпенів, не в змозі вимовити жодного слова, що з ним траплялося лише кілька разів у житті.

Аніта ж навпаки.

— Ти понад рік тільки про це й говорив, тому я вирішила дізнатися, через що весь цей галас. — Вона надпила вина. — У мене тиждень вихідних, тому з’явився час їх прочитати. Я думала, це займе більше дня, але ж тут не такий уже й великий обсяг, чи не так?

— Ти… — Він на мить задихнувся. Потім: — Ти заходила до моєї кімнати!

— Щось ти не заперечуєш, коли я заходжу до твоєї кімнати поміняти постільну білизну або приношу твій одяг, випраний і випрасуваний. Можливо, ти думав, що все це робить фея пральні?

— Це мої книги! Вони стояли на спеціальній полиці. Ти не мала права їх брати!

— З радістю поставлю їх назад. І не хвилюйся, журнали в тебе під ліжком я не чіпала. Я знаю, хлопчикам потрібно… відволікатися.

Він ступив уперед на ногах, які раптом перетворилися на ходулі, і взяв книги в м’якій обкладинці руками, які раптом перетворилися на гаки. На задній обкладинці «Утікач у справі» усе ще відчувався вологий слід від клятого келиха, і він подумав: «Якщо одному тому з трилогії судилося промокнути, то чому це не «Утікач зменшує оберти»?»