— У нас є свої джерела інформації, Моррісе. Домоправителька Ротстайна ходить по магазинах, так? І не тільки по продукти. Раз на місяць або на шість тижнів вона їздить у «Вайт рівер букс» у Берліні, це найближче більш-менш велике місто, аби забрати книги, які він замовляє по телефону. Так от, там вона розповіла продавцям, що Ротстайн щодня, з шостої ранку до другої дня, щось пише. Господар магазину розповів про це дилерам на Бостонському книжковому ярмарку, після чого й пішли розмови.
— Свята срака! — видихнув Морріс. Ця розмова відбулася в червні 1976. Останній виданий твір Ротстайна, «Ідеальний банановий пиріг», вийшов друком у 1960. Якщо те, про що говорив Енді, правда, це означало, що Джон Ротстайн писав у стіл протягом шістнадцяти років. Якщо хоча б по вісімсот слів на день, усього це виходило… Морріс не зміг провести розрахунки в голові, але виходило багато.
— Срака, вірно, — сказав Енді.
— Якщо він справді хоче, щоб це все спалили, він — псих!
— Та майже всі письменники божевільні. — Енді трохи подався вперед, посміхаючись, неначе це був жарт. Можливо, таки був. Принаймні він так думав. — Я ось про що думаю. Комусь потрібно влаштувати рятувальну експедицію. А хоч би й тобі, Моррісе. Ти ж його найбільший шанувальник[20].
— Я? Ні! — заперечив Морріс. — Після того, що він зробив із Джиммі Ґолдом!
— Та ну, заспокойся, приятелю. Ти ж не можеш звинувачувати його в тому, що він слідував за своєю музою.
— Можу.
— Ну так укради їх, — сказав Енді, продовжуючи посміхатися. — Назвемо це крадіжкою протесту від імені всієї англомовної літератури. Принеси рукописи мені. Я якийсь час потримаю їх у себе, а потім продам. Якщо там не якась стареча маячня, вони можуть потягнути на мільйон доларів. Я поділюся з тобою. Усе порівну, п’ятдесят на п’ятдесят.
— Нас схоплять.
— Не думаю, — вишкірився Енді Халлідей. — Знаєш, є способи.
— І скільки доведеться чекати, перш ніж можна буде їх продати?
— Кілька років, — відповів Енді, помахавши рукою так, ніби йшлося про декілька годин. — Може, п’ять.
Місяць по тому, коли його вже нудило від Сикоморової вулиці, Морріс, якому не давала спокою думка про невидані рукописи, склав речі у свій старий, бувалий «Вольво» і попрямував до Бостона, де найнявся до підрядника, що будував кілька житлових кварталів у передмісті. Спочатку ця робота мало не вбила його, але потім він набрав трохи м’язів (не те, щоб він збирався перетворюватися на Дака Дакворта), і все пішло як по маслу. Він навіть завів двійко друзів: Фредді Доу та Кертіса Роджерса.
Одного разу він зателефонував Енді.
— Ти насправді міг би продати неопубліковані рукописи Ротстайна?
— Легко, — відповів Енді Халлідей. — Не так швидко, звичайно, як я, здається, говорив, але яка різниця? Ми молоді. Він старий. Час був би на нашому боці.
Так, і він вмістив би в себе час, щоб прочитати все, що Ротстайн написав після «Ідеального бананового пирога». Дохід — нехай навіть півмільйона доларів — не був головною метою. Я не гендляр, казав собі Морріс. Мене не цікавить Золотий Бакс. Насрати на це лайно. Дайте мені не гроші, щоб не померти з голоду — щось на кшталт ґранту, — і я буду щасливий.
Я
Вихідними днями він почав їздити до Толбот-Корнерс у Нью-Гемпширі. У 1977 став возити із собою Кертіса та Фредді. Поступово почав дозрівати план. Простий, найкращого типу: «бий та хапай».
Філософи століттями сперечаються про сенс життя, рідко доходячи однакових висновків. За роки ув’язнення Морріс і сам вивчав це питання, але його дослідження мали швидше практичний, ніж космічний характер. Йому хотілося дізнатися про сенс життя з юридичної точки зору. І те, що він відкрив, було доволі шизофренічним. Особливо в деяких штатах, де ви повинні були сидіти до кінця життя, не маючи права на дострокове звільнення. В інших штатах дострокове звільнення розглядалося вже за два роки, а десь — через п’ять, сім, десять чи п’ятнадцять років. У Неваді дострокове давали (чи не давали) на підставі складної системи балів.
До 2001 року в американських в’язницях засуджені на довічний термін у середньому проводили в ув’язненні тридцять один рік і чотири місяці.
У тому штаті, у якому коротав свої дні Морріс, законодавці створили власне таємне визначення життя, яке ґрунтувалося на демографії. У 1979, коли був засуджений Морріс, пересічний американець-чоловік доживав до сімдесяти років. Моррісу тоді було двадцять три, тому він вважав, що, коли йому стукне п’ятдесят сім, його борг суспільству буде сплачено.
Якщо, звісно, його не звільнять достроково.
