— Я… Я зайшов з’їсти сендвіч. До «Щасливої чашки». Я й не думав, що «Чашка» ще працює, але виявилося, що так. — Жебонячи. Він не міг себе змусити говорити звичним тоном, хоча й знав, що белькочуть люди під кайфом.
— Ти дві години їв отой сендвіч? Ця чортівня, напевно, фути три[38] завдовжки була.
— Ні, звичайний сендвіч, із шинкою і сиром. Я його з’їв на лавці на Гавернмент-сквер і пару шматочків згодував голубам. Я колись так робив з одним моїм другом. Просто я… Ну, знаєте, втратив лік часу.
Так усе й було, але як непереконливо це прозвучало!
— Насолоджуючись вільним повітрям, — підказав МакФарланд. — Усмоктуючи свободу. Десь у цьому районі?
— Так.
— От що ми зараз зробимо. Піднімемося нагору, і там, я гадаю, ти допоможеш мені. Перевіримо, яку саме волю ти всмоктував. — Він поплескав по рюкзаку. — Мій набірчик зараз із собою. Якщо сеча не посиніє, я тебе залишу в спокої, і займайся своїми справами. Сподіваюся, ти не проти такого плану, еге ж?
— Ні. — У Морріса трохи голова не запаморочилася від полегшення.
— І я буду спостерігати, поки ти будеш робити пі-пі у пластиковий стаканчик. Є заперечення?
— Ні. — Морріс тридцять п’ять років мочився перед іншими людьми. Для нього це було звичною справою. — Як скажете, містере МакФарланд.
МакФарланд метнув недопалок у рівчак, узяв рюкзак і підвівся.
— Тоді, гадаю, ми обійдемося без тесту.
Морріс роззявив рота.
Макфрланд посміхнувся.
— Ти в порядку, Моррі. Принаймні зараз. Що скажеш?
Якусь мить Морріс не знав, що сказати, потім його осяяло.
— Дякую, містере МакФарланд.
МакФарланд поплескав по голові свого підопічного, людину на двадцять років старшу за себе, і сказав:
— Славний хлопчик. До зустрічі за тиждень.
Пізніше, у своїй кімнаті, Морріс знову й знову прокручував у себе в голові це поблажливе «
«Гарний хлопчик. Мені незабаром шістдесят, але я славний хлопчик Елліса МакФарланда».
Він трохи полежав на ліжку, потім підвівся та став ходити по кімнаті, розмірковуючи про другу частину настанови Дака.
Морріс прийняв рішення й натягнув джинсову куртку. Спустився до вестибюля на смердючому від сечі ліфті, пройшов два квартали до найближчої автобусної зупинки й дочекався автобуса із написом «Нортфілд» у віконці пункту призначення. Серце його знову калатало з подвоєною швидкістю, і йому мимоволі почало здаватися, що містер МакФарланд знаходиться десь неподалік і думає: «
А якщо він справді повернеться й запитає, куди я їздив? Я скажу, що хотів подивитися на свій старий будинок, от і все. У тому районі немає ні барів, ні стриптиз-клубів, усього кілька магазинів, кілька сотень будинків, побудованих після корейської війни на вулицях із назвами дерев. У цій частині Нортфілда немає нічого, крім сумної приміської забудови. Додати до цього клаптик занедбаної землі розміром із квартал, предмет нескінченної, діккенсівської судової тяганини.
Він зійшов з автобуса на Гарнер-стрит, поруч із бібліотекою, у якій у дитинстві провів так багато годин. Бібліотека була його надійним притулком, його укриттям, бо старші хлопці, які можуть захотіти тебе побити, боялися її, як Супермен криптоніту[39]. Він пройшов дев’ять блоків до Сикоморової вулиці, потім неквапно пройшов повз свій старий будинок. Будівля, як і колись, мала досить занехаяний вигляд, утім, як і всі будинки в цій частині міста, але газон був підстрижений, а фарба здавалася більш-менш свіжою. Він подивився на гараж, де тридцять шість років тому сховав від цікавих очей місіс Маллер «Біскейн», і йому згадалося, як він викладав скриню пластиковою плівкою, аби рукописи не відсиріли. Досить завбачливо, ураховуючи, скільки їм довелося там пролежати.
