Що впало, те пропало полностью

— Усе правильно. Тобто, якщо відчуваю, що потім зможу їх вигідно продати. Така природа цього бізнесу.

Хлопець зібрався з духом — Дрю навіть побачив, як змінився вираз його обличчя, — і підійшов впритул до стійки, на якій у колі світла від старомодної настільної лампи зі складною ніжкою хаотично лежали стоси книжок. Дрю простягнув руку.

— Ендрю Халлідей.

Хлопець похапки потримався за його кисть і висмикнув руку, наче боявся, що його схоплять.

— Джеймс Гокінс.

— Радий знайомству.

— Ага. Я… У мене є дещо, що, можливо, вас зацікавить. Який-небудь колекціонер може заплатити за це великі гроші. Якщо колекціонер правильний.

— Але це не книга, яку ви принесли, так? — Дрю тепер було видно назву: «Посилки з Олімпу». На корінці підзаголовок написаний не був, але Дрю володів такою книгою багато років, тому добре її знав: «Листи від 20 великих американських письменників, написані власноруч».

— Ні, звичайно, це не вона. — Джеймс Гокінс нервово реготнув. — Це лише для порівняння.

— Добре. Я слухаю вас.

Якусь мить «Джеймс Гокінс», здається, не міг вирішити, із чого почати. Потім, поправивши під пахвою манільський конверт і міцніше притиснувши його ліктем, почав швидко перегортати блискучі сторінки «Посилок з Олімпу», пропустивши записку Фолкнера, у якій той лаяв якусь продовольчу компанію в Оксфорді, Міссісіпі, за неправильно виконане замовлення, захоплююче послання Юдори Велті Ернесту Гемінґвею, цидулки незрозуміло про що від Шервуда Андерсона й список покупок у бакалійному магазині, написаний Робертом Пенном Ворреном та прикрашений малюнком двох танцюючих пінгвінів, один із яких курить сигарету.

Нарешті він знайшов, що шукав, поклав книгу на стійку й повернув її до Дрю.

— Ось, — сказав він. — Подивіться на це.

Серце завмерло у Дрю, коли він прочитав заголовок: Від Джона Ротстайна Фланнері О’Коннор. Дбайливо перефотографований лист був написаний на розлініяному аркуші паперу з нерівним лівим краєм, там, де він був вирваний із записника, купленого в магазині «усе по десять центів». Невеликий акуратний почерк Ротстайна, зовсім не схожий на руку більшості письменників, неможливо було не впізнати.

19 лютого 1953

Дорога Фланнері О’Коннор,

Я отримав Ваш чудовий роман «Мудра кров», який Ви люб’язно підписали для мене. Я можу казати чудовий, тому що купив його, як тільки він вийшов, й одразу ж прочитав. Я так само радий отримати копію з автографом, як Ви, не сумніваюся, радієте авторському гонорару від ще одного проданого примірника! Мені сподобалася вся різношерста компанія персонажів, особливо Хейзел Моутс і Енох Емері, воротар зоопарку, з яким, упевнений, мій Джиммі Ґолд захотів би подружитися. Вас називають «знавцем гротеску», міс О’Коннор, проте чого критики у Вас не помічають — імовірно, тому що самі позбавлені цієї якості, — так це Вашого божевільного почуття гумору, що не знає кордонів. Я знаю, Ви нездужаєте, але сподіваюся, що, незважаючи на це, Ви будете продовжувати працювати. Це важлива робота. Ще раз дякую.

Джон Ротстайн

PS: Досі сміюся з тієї знаменитої курки!!!

Дрю розглядав лист довше, ніж було потрібно, щоб заспокоїтися, потім перевів погляд на хлопчика, який назвав себе Джеймсом Гокінсом.

— Знаєте, про яку курку йдеться? Якщо хочете, я поясню. Це вдалий приклад того, що Ротстайн називав божевільним почуттям гумору.

— Я перевірив. Коли міс О’Коннор було шість чи сім років, у неї була курка — ну, принаймні вона так говорила, — яка ходила задом наперед. До неї приїхали люди з кіножурналу й зняли сюжет для новин. Курка потрапила до фільму. Міс О’Коннор потім казала, що то найвеличніша подія в її житті, а далі все пішло на спад.

— Це справді так. Тепер, якщо вже ми розібралися з куркою, чим можу допомогти?