Але його мозок перевантажений, уже дійшов до червоної зони. Коли записники (гроші теж, хоча це не так уже й важливо) нарешті опиняться в нього, от тоді все заспокоїться. Сховати цих крихіток у шафі у своїй квартирі на дев’ятому поверсі Елітного гнидника, і можна буде розслабитися. Але зараз нервове напруження вбиває його. А ще світ, що змінився, нормальна робота й начальник, який не носить сірої форми, але перед яким усе одно потрібно ходити навшпиньки. Проте найголовніше нервове напруження спричиняється необхідністю сідати за кермо незареєстрованого транспортного засобу, не маючи прав.
Він думає: «До десятої мені стане краще. А поки зберися, підтягнися. Лайно? Та насрати».
— Справді, — шепоче Морріс і витирає краплинку поту, що вколола шкіру між ротом і носом.
24
О четвертій він зберігає роботу, закриває працюючі додатки й вимикає комп’ютер. Він виходить у розкішне фойє МАК, і там, ніби втілився в життя поганий сон, широко розставивши ноги й зчепивши за спиною руки, стоїть Елліс МакФарланд. Його перевіряльник роздивляється картину Едварда Гоппера[79], роблячи вигляд, ніби знається на мистецтві, хоча, найімовірніше, ні.
Не повертаючись (Морріс розуміє, що він побачив його відображення в захисному склі на картині, але все одно це виглядає трохи моторошно), МакФарланд вимовляє:
— Йо, Моррі. Як ся маєш, друзяко?
«Він знає, — думає Морріс. — І не тільки про вантажівку. Про все».
Ні, це не так, і він знає про це, от тільки та його частина, яка все ще залишається у в’язниці й завжди там буде, запевняє його, що це так. Для МакФарланда лоб Морріса Белламі — прозоре скло. Усе, що є всередині, кожна шестерня, що обертається, і кожне розпечене обертове коліщатко відкриті для його погляду.
— У мене все добре, містере МакФарланд.
Сьогодні на містері МакФарланді спортивна куртка в клітинку за розміром приблизно, як килим для вітальні. Він обводить Морріса поглядом, його очі повертаються до обличчя Морріса й зупиняються.
— Ти не виглядаєш так, ніби в тебе все добре. Обличчя бліде, під очима погані темні круги. Ти нічого не вживав такого, чого вживати не варто, Моррі?
— Ні, сер.
— Робив щось таке, чого робити не варто?
— Ні. — Думаючи про криту вантажівку із написом «Квіти Джоунса» на борту, що чекає на нього в Саут-Сайді. Ключі, напевно, уже лежать під колесом.
— Ніщо?
— Ні, сер.
— Ага. Може, це грип. Бо, чесно кажучи, ти виглядаєш, як десять фунтів[80] лайна в п’ятифунтовому[81] лантусі.
— Я мало не зробив помилку, — каже Морріс. — Її можна було б виправити… напевно… Але довелося б приводити айтішника, може, навіть відключати головний сервер. У мене могли бути неприємності.
— Ласкаво просимо до повсякденного світу, — каже МакФарланд із нульовим співчуттям.
— Для мене не повсякденного! — вибухає Морріс, і, о Господи, яке це полегшення вибухнути через щось безпечне. — Кому ще про це знати, як не вам! Якби це зробив хтось інший, йому б просто зробили догану, але зі мною все по-іншому. І якщо мене звільнять — за неуважність, я ж нічого не зробив навмисне, — я ж знову сяду.
— Можливо, — говорить МакФарланд, знову повертаючись до картини. На ній зображено чоловіка й жінку, які сидять у кімнаті й намагаються не дивитися одне на одного. — А може, і ні.
— Я не подобаюся моєму босові, — каже Морріс. Він знає, що це виглядає як скиглення, і, можливо, він дійсно скиглить. — Я знаю вчетверо більше, ніж він, як тут працює комп’ютерна мережа, і це його дратує. Він мріє мене позбутися.
— Твої слова трішечки нагадують параною, — говорить МакФарланд. Його руки знову з’єдналися над його справді видатними сідницями, і Моррісу раптом стає зрозуміло, навіщо МакФарланд з’явився тут. МакФарланд простежив за ним до мотомайстерні Чарлі Роберсона й вирішив, що він щось задумав. Морріс знає, що це не так. Він це знає.
— Навіщо вони взагалі дають такій людині, як я, ритися в їхніх файлах? Мені, умовно-достроковику? Якщо я зроблю щось не те, а я майже це зробив, вони ж втратять купу грошей!
— А ти думав, чим будеш займатися на волі? — запитує МакФарланд, продовжуючи розглядати картину Хоппера, яка називається «Квартира 16-А». Вона ніби захопила його, але Морріса не обдуриш. МакФарланд знову спостерігає за його відображенням. Оцінює його. — Ти занадто старий і занадто плюсклотілий, щоб тягати коробки на складі або працювати садівником.
Він повертається.
— Це називається «включення в основний потік», Моррісе, і не я це вигадав. Якщо хочеш поскиглити, знайди того, кому на це не насрати.
— Пробачте, — каже Морріс.
— Пробачте що?
— Пробачте, містере МакФарланд.
— Дякую, Моррісе, це вже краще. Зараз ідемо до туалету подзюрити в стаканчик і доведеш, що твоя параноя не викликана наркотиками.
Ідуть останні офісні трудівники. Деякі кидають погляд на Морріса та на здоровенного чорного чоловіка в яскравій спортивній куртці, потім швидко відводять очі. Морріс відчуває бажання закричати:
