Він іде за МакФарландом до чоловічого туалету, у якому, дякувати Богу, нікого немає. МакФарланд, склавши на грудях руки, привалюється до стіни й спостерігає, як Морріс дістає свою мляву штуковину й виробляє зразок сечі. За тридцять секунд, коли вона не синіє, МакФарланд віддає стаканчик Моррісу.
— Вітаю. Виливай, друзяко.
Морріс виливає. МакФарланд методично миє руки, намиливши кисті до самих зап’ясть.
— У мене немає СНІДу, знаєте. Якщо ви про це хвилюєтеся. Я проходив тест перед тим, як мене відпустили.
МакФарланд акуратно витирає свої великі руки. Якусь мить він розглядає себе в дзеркалі (можливо, шкодуючи про те, що в нього немає волосся, яке можна було б причесати), потім повертається до Морріса.
— Може, ти нічого й не приймав, але мені не подобається твій вигляд, Моррі.
Морріс зберігає мовчання.
— Я розповім тобі, чого мене навчили вісімнадцять років на цій роботі. Існує тільки два типи умовно-достроковиків і лише два: вовки й вівці. Ти занадто старий, щоб бути вовком. Але в мене немає повної впевненості, що ти сам так вважаєш. Ти цього не інтеріоризував, як кажуть психологи. Не знаю, яке вовче лайно в тебе на думці, можливо, ти просто надумав украсти скріпки з офісу, але, що б це не було, забудь. Ти занадто старий, щоб вити, тим більше, щоб бігати.
Поділившись цією мудрістю, він іде. Морріс і сам прямує до дверей, але на півдорозі в нього підкошуються ноги. Він розвертається, хапається за раковину, щоб не впасти, і ввалюється до однієї з кабінок. Там сідає і низько, майже до колін схиляє голову. Він заплющує очі й робить довгі глибокі вдихи. Коли ревіння в голові стихає, він підводиться й виходить.
«Він усе ще там, — думає Морріс. — Вирячився на цю кляту картину, зчепивши руки за спиною».
Але цього разу у фойє немає нікого, крім охоронця. Коли Морріс проходить повз нього, він проводжає його підозрілим поглядом.
25
Бій «Бабаків» із «Драконами» має початись о сьомій, але автобуси з оголошенням «СЬОГОДНІ бейсбольний матч» у віконці призначення починають ходити о п’ятій. Морріс їде одним із них у парк, потім пішки повертається трохи назад до Загальноштатної мотомайстерні, звертаючи увагу на кожну з машин, що проїжджають повз, і проклинаючи себе за викид лайна в туалеті після відходу МакФарланда. Якби він вийшов звідти раніше, то побачив би, якою машиною їздить цей сучий син. Але він не вийшов, і тепер у будь-якій із цих машин може опинитися МакФарланд. Перевіряльника впізнати буде неважко за його такими розмірами, але Морріс не наважується дивитися на машини надто уважно. Цьому є дві причини. По-перше, він тоді мав би винуватий вигляд, чи не так? Так, дійсно, як людина, у якої на думці вовче лайно і яка повинна постійно озиратися. По-друге, він може побачити МакФарланда навіть там, де МакФарланда немає, тому що він усе ближче й ближче до нервового зриву. Що, утім, не дивно. Людина може витримати тільки відповідну кількість стресу.
Вдала здогадка спостережливої людини. Моррісу тоді було двадцять три. Зараз він на порозі шістдесяти, і всі роки між цими зникли, як дим на вітрі. Він чув, як люди кажуть «шістдесят — це нові сорок», але все те нісенітниця собача. Коли більша частина твого життя пройшла в тюрязі, шістдесят — це нові сімдесят п’ять. Або вісімдесят. Ти занадто старий, щоби бути вовком, як сказав МакФарланд.
Але нічого, ми ще подивимося.
Він повертає у двір Загальноштатної мотомайстерні — жалюзі опущені, мотоцикли, які вранці були виставлені на огляд, прибрані — і чекає звуку автомобільних дверцят, що закриваються, який пролунає, тільки-но він перетне межу приватної території. Чекає голосу МакФарланда, який скаже:
Але чутно лише звуки машин, що їдуть до стадіону, і, коли він заходить у двір, невидима рука, яка здавлювала його груди, трохи послаблює хватку. Цю ділянку від решти світу відокремлює висока стіна з рифленого металу, а стіни заспокоюють Морріса. Йому це не подобається, він знає, що це протиприродно, але це так. Людина — це сума того, що з нею відбувалося.
Він підходить до вантажівки — маленької, запиленої, благословенно безликої — і запускає руку під праве переднє колесо. Ключі на місці. Він сідає в кабіну й радіє, коли машина заводиться з першого оберту. Ревом рок-музики включається радіо. Морріс вимикає його.
— Я зможу, — каже він, підлаштовуючи під себе сидіння й беручись за кермо. — Я зможу.
