Він бере лопату й починає копати. Дістатися до скрині не становить труднощів, але коріння, дійсно, міцно обплели її, і Морріс рубає його майже годину, перш ніж скриню, нарешті, вдається звільнити. Востаннє він займався важкою фізичною працею багато років тому, і Морріс зовсім знесилів. Він згадує всіх знайомих ув’язнених — Чарлі Роберсона, наприклад, — які у в’язниці тільки те й робили, що качалися, і як він посміювався з того, що вважав нав’язливо-маніакальною поведінкою (подумки, у всякому разі, не вголос). Зараз йому не до сміху. У нього болять стегна, у нього болить спина, і найгірше голова — вона пульсує, як хворий зуб. Піднявся невеликий вітер, він остуджує піт, яким вкрита шкіра, але ще він ворушить гілки, приводячи в рух тіні, що лякають його. Вони змушують його знову думати про МакФарланда. Уявляти, як він прокрадається крізь зарослу доріжку, безшумно, як уміють деякі великі люди, переважно солдати й колишні спортсмени.
Коли дихання відновилося, а серце трохи заспокоїлося, Морріс тягнеться до ручки на скрині й виявляє, що її більше немає. Впираючись у землю долонями з розчепіреними пальцями, він нахиляється вперед і вдивляється в темну яму. Як він міг забути захопити ліхтар?
Ручка на місці, тільки бовтається, розколота на дві частини.
«Так не повинно бути», — думає Морріс. Чи ні?
Він подумки повертається на всі ці роки назад, намагаючись пригадати, чи була у скрині поламана ручка. Він так не думає. Більше того, він навіть майже впевнений, що ручка була цілою. Але потім він згадує, як у гаражі ставив скриню дибки, і зітхає полегшено, так що навіть щоки роздуваються. Вона могла зламатися, коли він вантажив її на візок. Або коли він котив її по купинах і вибоїнах до цього самого місця. Яму він викопав поспіхом і потім скриню до неї пхав теж поспіхом, щоб якнайшвидше забратися звідси. Такої дрібниці, як зламана ручка, він міг просто не помітити. Так і є. Так має бути. Зрештою, скриня не була новою, коли він її купив.
Він береться за боки скрині, і та вислизає зі своєї нори так легко, що Морріс втрачає рівновагу і гепається на спину. Якийсь час він лежить, дивлячись на яскраву чашу місяця і намагаючись переконати себе, що нічого поганого не відбувається. От тільки не виходить. Він міг змусити себе не звернути увагу на поламану ручку, але знехтувати новою обставиною було неможливо.
Скриня занадто легка.
Морріс сідає, до спітнілої шкіри прилипають грудки розгрузлої землі. Тремтячою рукою він прибирає з чола волосся, залишаючи нову смугу.
Скриня занадто легка.
Він тягнеться до неї, але потім відсмикує руку.
«Не можу, — думає Морріс. — Не можу. Якщо я її відкрию і всередині не буде записників, я просто…
Але навіщо хтось став би забирати купу записників? Гроші — так, але записники? У більшості навіть вільного місця не залишилося, майже у всіх Ротстайн списав усі сторінки.
Що як хтось узяв гроші, а записники
— Ні, — шепоче Морріс. — Ніхто б цього не зробив. Вони все ще там. Вони мають бути там.
Але скриня занадто легка.
Він дивиться на неї, на цю маленьку, викопану з могили труну, перекошену на освітленому місяцем березі. За ним темніє яма, схожа на роззявлений рот, який щойно щось виблював. Морріс знову тягнеться до скрині, завмирає в нерішучості, потім робить рух уперед і відщіпає застібки, молячись Господу Богу, якому, як він знає, немає діла до таких, як він.
Заглядає всередину.
Скриня не зовсім порожня. Плівка, якою він виклав її, на місці. Він дістає її, наче шелестку хмару, сподіваючись, що під нею залишилося хоч кілька записників — два-три, хоча б один — але бачить тільки маленькі патьоки бруду, що просочилася по кутах.
Морріс закриває брудними руками обличчя — колись молоде, а зараз поцятковане глибокими зморшками — і починає плакати при світлі місяця.
28
Повернути вантажівку Морріс обіцяв до десятої, але вже перевалило за північ, коли він паркує її позаду Загальноштатної мотомайстерні й кладе ключі під праве переднє колесо. Інструменти й порожні сумки «Тафф-Тот», які мали наповнитися, він залишає в кузові, нехай Чарлі забирає їх собі, якщо хоче.
Вогні стадіону нижчої ліги за чотири квартали звідси було вимкнено годину тому. Автобуси вже не ходять, але бари — у цих районах їх хоч греблю гати — гримлять музикою живих груп й автоматів, їх двері відчинені, чоловіки й жінки у футболках і бейсболках із логотипом «Бабаків» стоять на тротуарах, палять і п’ють із пластикових стаканчиків. Морріс дибає повз, навіть не дивлячись у їхній бік і не звертаючи уваги на кілька привітних окликів захмелілих від пива й перемоги улюбленої команди бейсбольних фанатів, які пропонують випити. Незабаром бари залишаються позаду.
