— Налий. Чому б ні? Хоч ти й твердиш, що я маю високі моральні якості, але вино люблю.
Катька продовжує загортатись у залишки одягу — певно, після великого енергетичного викиду тіло вимагає тепла. Вона так і залишилася сидіти у кріслі -майже гола, але в туфлях, і неслухняні груди випинаються з–під білої тканини блузки, даруючи мені гарний еротичний післясмак. Я замилувався та підкріпив гармонію картинки ковтком рубіново–червоного напою з келиха.
— Подобається? — примружила очі моя кохана.
Я кивнув.
— Українці — невиправні естети.
— А не українці? — грайливо уточнив я.
Вона подивилася на мене, наче кішка, потім кокетливо звела плече.
— По–різному.
— Що значить «по–різному»? Що це за сексуальні узагальнення? Ти ж кажеш, що все‑таки не стала повією?
- І через це, по–твоєму, я не повинна розрізняти чоловіків різних національностей?
Оце так!
— Ну добре. І які ж народи світу ти можеш відкласифікувати?
— До речі, — Сапула повчально підняла пальця. — Щоб дослідити сексуальні звички, зовсім не обов’язково з чоловіком спати. Достатньо подивитись, як він залицяється.
Наскільки я розумію, ця розмова має на меті виключно помсту за «дівчину з вогником».
— Ну, давай, дослідниця. Так хто у нас перший на черзі? Москалі?
— Москалі завжди на понтах. Одразу починають командувати, хаміють і дуже дивуються, коли їх раптом посилають на фіг.
— Цікаво. Зараз буду в Москві, то перевірю.
— В Москві? Навіщо?
— Потім розкажу… А хто там наступний до тебе залицявся? Які нації?
— Вірмени, — Сапула глянула з неприхованою іронією. — Вірмени починають з квітів, подарунки роблять, а тим часом ненав’язливо намагаються довідатись, почім це буде коштувати.
— Що, прямо так, в лоб?
— Ну, навіщо ж в лоб? В лоб — це до повій. А до порядних жінок — потрошку, здалека, натяками. Все ввічливо, чемно, все‑таки стародавня культура.
— Ну–ну. А іще хто?
— А іще — туркмени.
— Ого! А звідки туркмени?
— Ти не повіриш — з Туркменії.
— Круто!
— Ну а то! Туркмени накривають столи, пригощають — солодощі, дині. Великі такі, довгі — де вони їх у такій кількості беруть, не знаю, але стіл без дині не буває. А насіння з динь вони збирають у кульочок, щоб у нас тут ніхто не виростив.
— От жлоби!
— Та ні, навпаки. Туркмени люблять пошикувати, пригощають, подаруночки роблять, обіцяють золоті гори. У самого сорочка невипрана, а поводиться, як шейх. І дуже ображаються, коли відмовляєш.
— Ти просто енциклопедія! А іще хто? — вільною рукою я починаю пестити Катьчині стегна та сідниці.
— На перший раз вистачить.
— Звідки ти все це знаєш?
— Не повіриш, але я вже доросла дівчинка.
— Навіть статево зріла.
— Точно.
Подібні моменти відвертості люблю за те, що кожного разу Катька в них відкривається з нової цікавої сторони. Вона взагалі дуже різна. Може, коли треба, спокійно піти в сауну з незнайомими чоловіками. Може знести півголови великому чиновнику, і в результаті він підпише документ, не читаючи. «Чарівна паличка — це чоловічий інструмент, — каже вона. — А справжня фея користується чарівною цицькою. А якщо точніше — то чарівним декольте». Однак вона може і жорстко поставити на місце занадто активного кавалера — чи то буде туркмен, чи москаль, а чи українець.
— Все, вистачить балачок, я хочу кави, — Сапула раптом підводиться з фотелю, потягується солодко усім тілом і рушає в напрямку дверей.
— Далеко зібралась у такому вигляді?
— Каву варити. А ти хіба не хочеш кави?
— Хочу.
— Тоді ходімо зі мною.
Як були: я — голий, Катька — у розхристаній блузці та туфлях — ми йдемо на кухню, де пробуємо повернути втрачені сили за допомогою гіркого напою, подарованого Європі за посередництва нашого земляка Кульчицького. Я милуюся досконалим поєднанням жіночого тіла, кухні, філіжанок і втягую ніздрями божевільний аромат, що сповнив приміщення.
— Катрусю, знаєш, за що я тебе люблю?
— Знаю, — відкидає вона прядку з лоба. — Але давай свою версію.
— Нахаба. Я люблю тебе за те, що ти гарна і розумна. Тому трахкати тебе не тільки приємно, але й цікаво.
— Сам вигадав?
— Ні. Але скажи, що це не так.
Я вже відчуваю неминуче продовження нашої сексуальної гімнастики. Принаймні здається, що розмова йде саме до цього, однак у якийсь момент Катька знаходить зовсім несподіване продовження.
— Скажи, а якби на твоєму місці був хтось із наших підшефних із міністерства? Ну хоч би той самий наш директор спеціалізованого підприємства.
— Ти про що? — не розумію я.
— Ну, коли цей американець гроші приніс.
Гарне питання, яке заслуговує на вдумливу відповідь.
— А ти думаєш, їх не провокують? І, до речі, не факт, що це роблять тільки люди Ґенека.
Катька обертається до мене усім своїм напівголим тілом, так що груди починають ходити ходором.
— Але ж це — жах!
— Таки жах, — підтверджую я.
Вона зітхає:
— У мене іноді виникає враження, що ми самі не знаємо, чим займаємося.
— Чому це не знаємо? Ми з тобою удосконалюємо світ. Згадай, в якому стані ми застали міністерство. Неплатежі, борги, бардак. А тепер? І скарбниця повна, і нагору платимо, і нам ще трохи залишається. А всього‑то треба було оптимізувати систему заліків.
