Спільна подорож не була запланована, однак, почувши, що я збираюся до Москви, дружина раптом вирішила, що її телепередача просто не зможе обійтися без сюжету, знятого в столиці північного сусіда, швидко зібрала групу і всілася в один літак зі мною. Останнім часом вона весь час намагалась упасти мені на хвоста — чи то підозрювала щось, чи то втрапила під вплив кризи середнього віку, коли підсвідомо починаєш перевіряти старі якорі та підшукувати тиху гавань. Пожити з чоловіком в одному номері, поморочити йому голову своїми розмовами — жінки бачать в цьому якийсь невідомий іншим людям кайф.
І от тепер ми разом сиділи в салоні бізнес–класу — відповідно до соціального статусу — ну а телегрупа, тобто редактор, звукач та оператор із дорогою апаратурою, як і годиться простим смертним, тулилися у тісних кріслах хвостового салону. Не скажу, що я такий вже принциповий противник бізнес–класу — літаючи сам, я частенько піддаюся звабі широких сидінь, пледів та улесливих інтонацій стюардес. Але коли летиш компанією, значно затишніше почуваєшся, якщо ділиш «труднощі подорожі» нарівно з колегами. Чи може це я зіпсований піонерським дитинством?
— Скажитє, а можна ето закрить?
— Конєшно. Разрєшитє, я вам помогу?
Я розплющив ліве око і просто перед обличчям побачив звабливе декольте стюардеси. Дівчина тягнулася до ілюмінатора, і я кілька секунд насолоджувався виглядом западинки між пухкеньких грудей, що відкривалася в розрізі форменої блузки. Медсестрички та стюардеси вміють по–особливому нахилятися до клієнтів.
— Спасібо.
— Дякую, — сказав я автоматично чи то перекладаючи за дружиною, чи то й справді дякуючи за невеличкий еротичний сеанс.
Дивна манера: щойно ми сіли до літака, Ірка тут‑таки перейшла на російську, хоча з цим цілком можна було почекати до приземлення. Цікаво, у своїх європейських телевояжах вона так само швидко переходить на англійську?
Колись і я, як усі кияни, мотилявся між мовами, намагаючись підлаштуватися під співрозмовників. Аж поки один з них, який звично говорив зі мною російською, тільки–но потелефонувала дружина, перейшов з нею на українську. «То ви україномовний?» — здивувався я. «Так» — «А чому ж ми тоді російською?» — «Не знаю, якось так почали». Ситуація анекдотична — двоє українців розмовляють між собою російською тільки через те, що хтось у компанії першим сказав російське слово. З того часу я припинив постійні філологічні кульбіти. Врешті–решт це моя країна і я маю право розмовляти у ній рідною мовою, яка до того ще й якимось дивом є державною.
Проте мова–мовою, а літак тим часом набрав висоту, ілюмінатор зачинили і мені не залишалося нічого іншого, ніж присунутися до своєї благовірної із запитанням:
— Як ти себе почуваєш?
Дружина капризно зіщулилася:
— Жахливо! Цьому пілоту тільки дрова возити.
Скарги — це наш коронний номер.
— Дєвушка! У вас єсть аспірін?
Стюардеса слухняно кивнула і за хвилину з’явилась із склянкою води та упаковкою з двох великих таблеток.
— Дякую.
Демонструючи чудеса турботи, я прийняв з рук дівчини склянку і заходився розривати неслухняну фольгу блістера. Може, це й справді допоможе?
Дружина сьорбнула шипучий напій і закопилила нижню губу. Як міг лагідно, я погладив її по колінці.
— Ну що ти, як маленька!
— Ти ніколи не думаєш про мене. Тільки про свою кляту роботу.
— Ну, зараз же думаю?
— То це тільки зараз. А раніше?
- І раніше. Просто ти не пам’ятаєш.
— Було б що пам’ятати, — вже майже миролюбно зітхнула моя дружина. Аспірин і справді діяв. — Коли ми з тобою востаннє разом кудись виїздили?
— Тобі що, подорожей не вистачає?
— Так я хочу з тобо–ою. З тобою і Богданчиком. Пам’ятаєш, як ми колись у Карпати їздили втрьох?
Нічого собі, Карпати! Богдану тоді було три роки, а зараз вже в інституті вчиться.
— Спомнила баба, як дівкою була!
— А що мені іще згадувати, коли ти зі мною нікуди не їздиш?
Думка про те, щоб поїхати кудись зі мною, останнім часом перетворилася для дружини на ідею–фікс, тому я вирішив вдати, що не зрозумів, про що йдеться:
— Так Богдан з нами зараз і не захоче їхати. Дорослий хлопець. У нього своя компанія. Знаєш, як вони батьків поміж собою називають? Батькомати.
— Батько–мати? — підняла вона брови, обережно, щоб не з’явилися зморшки на чолі.
