— Може, колись зроблять таку комп’ютерну гру, в якій перуть і зашивають?
— Хіба що, — зітхнула Ірка. — А друзі у нього які! Нечесані, у вухах дірки, штани спущені до колін.
— Це така молодіжна субкультура. Ми теж свого часу…
— Ми порожні пляшки з–під пива за дверима не складали. Тим більше в гостях.
— Складали, — посміхнувся я заспокійливо. — Оцими руками під ванну складав у Сергія, щоб батьки не бачили. Тільки пляшки були не з–під пива, а з–під портвейну.
— Так то ж з–під портвейну! — вона нарешті розсміялася у відповідь.
— А пам’ятаєш біломіцин? Ти його, здається, дуже і дуже вживала. Навіть вагітною. Після прем’єри, пам’ятаєш?
— Ой, я тебе прошу! Скільки я тоді випила!
— Випила–випила! І в результаті на сина скаржишся.
— Та ну тебе, — вона жартома вдарила мене у груди.
Теперішня молодь зосереджена на пиві, а в наші
часи з цим чудовим напоєм якось не складалося — по–перше, якість була так собі, по–друге, черги, що вишиковувались у магазинах, відганяли вічно зайнятого студента. Мабуть, через це молодь тоді виступала здебільшого по кріплених винах. Молдавські портвейни, кагори, «Перлина степу», на крайній випадок плодово–ягідний шмурдяк типу «Золота осінь» липкий на доторк і з неповторним післясмаком гнилих фруктів. Але королями столу були, безперечно «Три сімки», любовно іменовані «Трьома сокирами», той самий знаменитий біломіцин — «Біле міцне», та його вірний побратим «Рожеве міцне», що слугував старшокласникам за шпаргалку з фізики. Закон Архімеда: Еф дорівнює РоЖеВе, це пам’ятав будь–який двієчник. Кримські вина вийшли на авансцену значно пізніше, коли у нас з’явилися гроші, а у крамницях — заповнені полиці.
«Наш літак знижується. Прохання застібнути прив’язні ремені і привести спинки крісел у вертикальне положення», — пролунало з динаміків. На Ірчиному обличчі з’явилася капризна гримаса.
— Знову.
— Ну, якщо вже злетіли, то треба ж нам сісти. Чи ти хотіла б літати вічно?
Дружина роздратовано смикнула рукою.
— Знову твої ідіотські жарти. Ти ж бачиш, що мені погано, і все одно дражниш! Навіщо?!
Щиро кажучи, я теж не надто люблю літаки, тому у відповідь просто мовчки заплющив очі. Наступні півгодини пройшли під акомпанемент буркотіння та зітхань з сусіднього крісла, рипіння закрилків, незрозумілої тарабарщини пілотів у трансляції, але врешті–решт завершилися голосним завиванням двигунів у реверсному режимі.
Приїхали.
«Вас вітає місто Москва».
Суворі прикордонники, прискіпливі митники без тіні посмішки — Москву впізнаєш вже з аеропорту. Зате на виході мене зустрічав сам Вова Франкенштейн. Особисто. І це одразу змінило образ дружньої держави. Недарма кажуть, що для людини існують тільки ті міста, де на неї чекають. Москва існувала для мене передусім через Вову Франкенштейна. Франкенштейн — це прізвисько, що прилипло до нього іще в армії через портретну схожість з персонажем Мері Шеллі. Ні, він був реально схожим — довгий, незграбний, руки–граблі стирчать з вічно коротких рукавів, обличчя немовби з граніту рубане, серед нечесаного волосся рожевіє асиметрична залисина. А проте, як і у літературного тезки, під страхітливою зовнішністю ховалося добре серце та неймовірно розумний мозок. Вовка вчився на мехматі МГУ, коли Радянський Союз розпочав Афганську війну і до армії почали гребти усіх — хворих, здорових, дурних, розумних, петеушників та студентів. Тоді ж загребли й мене, одразу після закінчення першого курсу. Спочатку збирали команду в Афган, але щось там не вийшло і нас відправили служити в Підмосков’я. Це називається — пощастило. От там, в учебці підмосковного Нарофомінська, я й подружився з Франкенштейном.
— Здоровєнькі булі, — з неповторним шармом кіношного монстра привітався Вовка, обійняв мене своїми велетенськими кінцівками, а потім ґречно розкланявся з Іркою.
— Здрастє–пажалста, — відповів я в тон.
За два роки строкової служби в Москві я засвоїв місцевий діалект так, що легко міг удавати з себе правдивого москвича — хоч тобі з нових районів, а хоч і з історичного центру — на вибір. А от у дружині моїй з першого слова можна було почути хохлушку — все таки дніпропетровська російська, ба навіть київське «рускоязичіє» виглядає дуже провінційно. Вова ж від мене навчився трохи розуміти українську, що нетипово для москвичів. Він взагалі був нетиповим — починаючи із зовнішності і закінчуючи правильною літературною мовою, що її рідко коли зустрінеш у Росії. Франкенштейн ставив наголоси там, де треба, і правильно відмінював числівники. Адже саме числівники були його покликанням — Вова був математиком від Бога, через що поміж нашої сірої солдатчини вербувальники помітили його та запропонували продовжити навчання в академії Головного розвідувального управління — ГРУ.
— З часу нашої останньої зустрічі твоя дружина помолодшала років на п’ять, — після привітання ламаною українською Вова перейшов на свою рідну, граматично правильну мову.
Ми теж не стали напружувати його іноземною.
— Дякую, — Ірка для виду опустила очі.
— Я за нею добре доглядаю.
— Ой, не примазуйся! Доглядає він!
